Риторичні запитання - «За що мене, як росла я,
Люде не любили?" За що, як виросла, молодую вбили? Хто їй лихо хаподіяв?
Риторичні оклики - Боже мій! Святий Боже милий!
метафори - і заплакала лілея сльозою-росою, я гралася, забавлялась, а вона(мати) все вяла,аж гай звеселила
порівняння цвітом білим, як сніг білим , а весною, мов на диво, на мене дивились
епітети - острижену ганчіркою, лілея-снігоцвіт
Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" є автобіографічною. У ній письменник згадує своє дитинство, знайомить з рідними людьми — матір'ю, татом, дідусем, бабусею. Головний герой повісті маленький хлопчик Михайлик . Весь світ Михайлик сприймає, наче казку. Лебеді, що пролітають над ним, за його бажанням роблять ще одне коло над хатою. Хлопчик вірить розповідям дідуся про сонячні ключі, якими відмикається земля навесні. Усе навколо Михайлика пронизане добром і любов'ю. Поруч з ним мудрий дідусь, майстер на всі руки, добра і лагідна мати.Хлопчик приязно ставиться до навколишнього світу, росте добрим, сердечним, розумним. Він дуже любить читати. У свої дев'ять років він перечитав все, що зміг знайти в селі: "Кобзаря", "Робінзона Крузо", казки. Він добра, чуйна людина. Михайлик зростає таким духовно багатим, бо його батьки, дідусь з бабусею створили для нього світ добра і краси, делікатності і благородства. Мені сподобався Михайлик своєю чистотою сприймання світу, добротою, чуйністю. Він весь такий відкритий до добра, готовий пізнавати світ і бачити тільки світле, хороше в житті.
Бо у його документах було написано не БОруля, а БЕруля
Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини».</span>