1). белый кролик
2). дверца в садик
3). странная мышь
4). гусеница с кальяном
5). чаепитие
6).у королевы
7). суд
8). просто был сон
<span>Примерно так))))))0
</span>
Чи роблять гроші щасливою людину? Ця тема досить актуальна як у нашому сучасному житті, так і у різних літературних творах. Так можна привести для прикладу відому трагікомедію Івана карпенко-Карого "Сто тисяч". Головний герой твору - Герасим Калитка. Він - багатий селянин, що має працьовиту дружину, хорошого сина... і один недолік, а саме: жадібність. Його прагнення до наживи робить боляче не тільки йому, але і його близьким. Калитка заради грошей ладен піти на протиправну махінацію. Він забуває про своїх близьких, змушуючи дружину Параску пішки йти до церкви, аби не стомлювати коней, наполягаючи на одруженні сина Романа із дочкою багатого Пузиря, незважаючи на почуття сина. Варто згадати і те, що сталося після провалу його плану збагачення - він намагався покінчити із життям! І якби не копач Бонавентура, то хто-зна, чим би все закінчилося для Герасима.
Аналізуючи усе раніше сказане, можна прийти до висновку: жага до наживи загубила Калитку, ставши його метою усього життя. Так завжди: <span>великі гроші руйнують душу людини. І я гадаю, що треба мати неабияку силу волі, аби жага збагачення не опанувала душею людини, власне, як це сталося із Герасимом. Необхідно залишатися самим собою, не підкоряючись владі грошей, не дозволяючи їм заволодіти тобою. не дозволяючи зруйнувати твою душу.
P.S. Хех, я старалась, честно ^_^"</span>
Тим що драматичний твір - це твір, призначений для постановки на сцені.
Епічний твір - розповідний твір, у якому життя змальовується у формі авторської розповіді про людей та їх вчинки.
Вчився я добре,Вчився б, напевно,ще краще, аби мав в вщо взутися.Коли
похолодало і перший льодок затянув калюжки,я мчав до школи,наче
ошпарений. Напевне,тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі
не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався
«Добрий день, лісова красуня Мавка! Ти мене не знаєш, але я тебе знаю дуже добре, настільки добре, що ти навіть і не уявляєш. Я навіть знаю те, що відбудеться з тобою у майбутньому, як закінчиться історія твого кохання та кохання Лукаша, бо я прочитав про тебе драму Лесі Українки під назвою «Лісова пісня». Тому, перш за все, я хочу попередити тебе про небезпеку, яка чекає тебе у майбутньому, про небезпеку кохання казкової лісової істоти та людини. Я б повторив слова з поеми:<span>«Обминай їх, Мавко:
Раз тільки ступиш – і пропала воля!
Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється:
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!»</span>Читаючи сумну оповідь про твоє кохання я разом с тобою переймався твоїми радощами та твоїм горем. Я досить скоро зрозумів, що природним станом для тебе була воля, така ж солодка, як і кохання, як дихання і життя. Якийсь час ти була безмежно щаслива, бо вперше покохала, а співи сопілки твого коханого розбудили усе навкруги. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». А вночі на твоїх довгих чорних косах виблискували світлячки, які з’являлися, коли тебе цілував Лукаш.Але зовсім скоро у мене з’являється відчуття чогось недоброго, та й ти не звернула увагу на журливу вербу, яка чомусь роняла великі прозорі сльози. Та ти, Мавко, не зрозуміла цього попередження, яке надавала тобі сама природа, попередження про те, що зовсім скоро літо закінчиться, зів’януть квіти і все навколо знову полине у довгий зимовий сон. Так само, як і літня краса, зникне і твоє кохання. Нажаль, ти не повірила і покинула ліс, відправившись жити серед людей. Ти багато працювала, допомагала будувати хату, мирилася з матір’ю Лукаша, якій неможливо було вгодити. Ти, лісова царівна, переодяглася в латану сорочку, вузьку спідницю з набиванки і полинялий фартух. Та це тебе не засмучувало, бо поряд з тобою був твій коханий, твій рідний Лукаш.<span>Я разом з тобою переживав і тоді, коли ти зрозуміла, що Лукаш перестав тобою цікавитися, перестав грати на твоїй улюбленій сопілці і став усе частіше поглядати на привабливу Килину. Ти, наївна, ще сподівалася, що кохання оживе з новою силою, що воно ще не вмерло, та всі твої сподівання порушив Лукаш, який все ж таки заслав до Килини старостів. Ти страждала,ти хотіла забути своє кохання, але воно навіки оселилося у твоєму серці, у твоїй душі. Ти вражаєш мене тим, що після усіх страждань ще знаходиш сили на те, щоб заспокоювати свого коханого після того, як Лісовик покарав його за зраду і перетворив на вовкулаку.
Своїм існуванням ти довела мені, що справжні почуття, як і сама природа, не мають смерті. І завжди треба сподіватися на краще, завжди треба сподіватися на те, що як і у природі, у нашій душі колись все ж таки мине зима, знову прийде весна, розквітнуть, як все навколо, наші почуття і ми з увагою та захопленням знову будемо слухати лісову пісню про царівну Мавку та її велике кохання. За те, що ти допомогла мені зрозуміти, що таке справжні почуття і чого вони варті, я дуже і дуже тобі вдячний.</span><span>На цьому я з тобою, Мавко, прощаюся і сподіваюся, що моє кохання не буде таким сумним як твоє, але моє життя буде таким же сповненим почуттями і самовідданістю, як і твоє. До побачення, Мавка, а точніше – прощавай!»</span>