Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька років тому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…»У сучасних умовах глобалізації ситуація в Україні погіршилась, держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту. Демократичні процеси відбуваються хаотично у зв'язку із слабким законодавчо-правовим полем; ліберальні та консервативні ідеї не спрацьовують у суспільстві, позбавленому єдності, ідеалів і загальної мети. Глобальне все більше й більше превалює над суспільним і національним.Основний конфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засоби транснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються. Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише до політичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процес глобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державу й суспільство, на особистість. Відповідно всі ці інституції зазнають змін, трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині. Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою. Академік Микола Жулинський, виступаючи на У Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях (серпень 2002 р.), наголошував: «Духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій», а відповідно «запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації - глобального корпоративізму - веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і «виведення» її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей».Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор - та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», - стверджував геніальний Олександр Потебня.В умовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продукт віджилих епох, як на певну декорацію-ілюстрацію, що заважає сильним світу цього фантастично збага¬чуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг, єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків та молоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від джерел національної самобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності до унікальної культури предків створюють загрозливу ситуацію розриву духовно-культурних зв'язків між поколіннями, зниження загального рівня культури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософію песимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході (фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світової глобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивування антигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріння, наркоманії, алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми, поширенні азартних ігор тощо. Зупинити негативні тенденції в житті людства здатний фольклор кожного народу за умови державної турботи про його збереження, охорону, пропаганду й відродження в прийнятних для сучасності формах.<span>В Україні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширенню фольклору становить тривала відсутність загальнодержавницької ідеології, що ґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними ціннісними орієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не на глобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості, залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть.
</span>
<span>Часи козацтва у творчості Т. Г. Шевченка Часи козаччини - це героїчні сторінки в історії України, славні сторінки подвигів і слави, героїв-лицарів, величі і краси козацької звитяги. Героїчне минуле нашого народу завжди захоплювало Тараса Шевченка, бо він був справжнім сином України. Поет говорить про «старину», як про «диво», що відійшло навіки. Все йде, все минає - і краю немає, Куди воно поділося? Звідки взялося? - Ставить він питання в поемі «Гайдамаки», порівнюючи героїзм козаків із рабською покорою їх нащадків, своїх сучасників. Своїми творами великий Кобзар прагне розбудити вільний козацький дух українців, підняти їх на боротьбу за свободу. Він вірить, що Слава не поляже, Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, чия правда, кривда, і чиї ми діти. («До Основ'яненка») Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкриває в поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів борються за свободу проти ворогів свого народу і перемагають. Картину волелюбності і мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». З піснею вирушають запорожці визволяти своїх побратимів. Шевченко називає козаків «бідолаха», «Орлята», «Соколята», з захопленням малює картину бою, в якому козаки демонструють свою хоробрість, молодецтво, завзяття: Як птахів чорні, В диму козацтво сміливе літає, Ніхто на світі не втече! Полум'я не пече. І. Франко назвав поему «Гамалія» «вигуків козацького геройства, відваги і енергії». Шевченко зображує козаків мужніми, сильними, волелюбними людьми, ? Панували, добували І славу, і волю ... («Іван Підкова») Вони завжди перемагають в поемах Шевченка, бо борються проти гнобителів свого народу. Красу і велич козацької перемоги поет бачить у тому, що вони прагнуть не власного добра, а свободи і щастя свого народу. У поемі «Тарасова ніч» Шевченко зображує повстання козаків проти польської шляхти, яке очолює Тарас Трясило. Славний козак, «сизокрылый», він щиро вболіває за свій народ: Бідна моя Україна, Зломлена ворогами! Оспівуючи перемогу козаків над ворогами, Кобзар одночасно глибоко сумує: Де поділося козацтво, жупани? Куди поділась доля-воля, Гетьмани сиве? («Тарасова ніч») Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою України. У поемі «Гайдамаки» він показує козацько-селянське повстання 1768 року. Ватажки гайдамацького руху Максим Залізняк та Іван Гонта постають перед нами як справжні національні герої, піднесений народом і оспівані ним у піснях. Героєві поеми «Гайдамаки» Яремі Галайді притаманні всі риси справжнього козака: мужність, хоробрість, відданість справі, волелюбність, ненависть до ворогів і вірність у коханні. Саме такими сильними, Відважними і духовно красивими людьми бачив Шевченко борців за справу свого народу. Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Боляче йому було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги ? ... Осталися Могили по полю. («Іван Підкова»), Тому він оспівує героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам'яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього<span>.</span></span>
<span>Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.</span>
<span>Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.</span>
<span>Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.</span>
<span>Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.</span>
<span>І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.</span>
<span>Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.</span>
<span>Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.</span>