1)Два брати
2)Три загадки
3)Дівчина мудрійша за пана
Тема: оспівування річки Дніпро, як символу історичної долі українського народу.
Головна думка: замилування Дніпром – річкою, що уособлює Україну.
Художні засоби.
Епітети: Дніпр широкий, верби високі, блідний місяць.
Постійні епітети: синім морі.
Уособлення: реве та стогне Дніпр, місяць із хмари виглядав, сердитий вітер завива, гне верби.
Метафора: «горами хвилю підійма», «сичі в гаю перекликались».
Порівняння: «місяць ..., неначе човен в синім морі, то …».
Повтор (тавтологія): «то виринав, то потопав», «раз у раз», «де-де».
Звукопис (передача слухових вражень): «Дніпр реве та стогне», «вітер завива», «сичі перекликались», «ясен скрипів».
Алітерація (звук [р] - твердість та рішучість): «Реве та стогне Дніпр широкий».
Антитеза (протиставлення): «то виринав, то потопав».
Інверсія (зміна порядку слів): «Реве та стогне Дніпр широкий».
Кількість строф: три.
Вид строфи: катрен (чотиривірш).
Рими: завива – підійма, широкий – високі, пору – морі, виглядав – потопав, співали – перекликались, гомонів – скрипів.
Широкий Дніпро був для поета уособленням рідної України, долі українського народу, тому в його поезії він постає то могутньою водною стихією, то спокійною неперевершеною красою.
Вірш Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» став піснею з народною мелодією, яку поклав на ноти композитор Данило Крижанівський.
Повесть Гр. Тютюнника «Климко» переносит нас в тяжелые времена фашистской оккупации Украины, открывая призабытую страницу нашей истории. Климко, главный герой произведения, идет за много километров за солью, чтоб потом продать ее и спасти от голода любимую учительницу с дочуркой-младенцем и себя с другом. Он идет дорогами войны, преисполненными опасностей, побеждая в себе страх, побеждая иногда физическое бессилие и болезнь. По возрасту он был нашим ровесником, поэтому так больно ощущаешь сердцем все его страдания, поражаешься его выдержке и недетской мудрости. А еще, кажется, будто примеряешь на себя то трудное путешествие Климка и учишься милосердию.
Это милосердие беззащитных детей войны стало главной темой повести. Автор рассказывает о встрече на базаре Климка и Зульфата со своей учительницей, которая с малым ребенком оказалась в безысходности. С этих пор у друзей появилось благородное желание помочь ей, и они берут на свои слабые плечи все заботы о Наталье Михайловне с Олей, становятся их опорой. Именно опекаясь их жизнями в первую очередь, отправляется юный герой новеллы Климко в далекую дорогу.
На ней Климко с сапожником спасает во время осады на базаре незнакомую девушку от Германии, хотя мог поплатиться за это жизнью. И мы понимаем, что настоящие люди остаются людьми даже в экстремальных ситуациях, обнаруживая сочувствие и милосердие к другим. Позднее мы видим Климка во время пребывания у тетки Марины, которая выхаживала его в горячке и хотела даже оставить у себя - усыновить. Но мальчик, хотя ему и нравилось у доброй женщины, не согласился, так как ощущал ответственность за жизнь дорогих ему людей. Мне кажется, что в этом эпизоде очень выразительно показывается доброта и самоотверженность человеческой души моих соотечественников-украинцев.
И важнейшим, на мой взгляд, есть заключительный эпизод новеллы - возвращение Климка с торбочкой соли на станцию, помощь советскому пленному и смерть мальчика. После опасной дороги, после трудных испытаний, преисполненный радостью, возвращался назад Климко с драгоценной солью. И здесь подстерегла мальчика неумолимая смерть, как подстерегала она на тех военных дорогах многих его ровесников. И даже в этот судный час Климко возникает человеком, который заботится не о себе, а о других. Забыв об опасности, он показывает советскому пленному воину, куда убегать. Здесь и скосила его очередь из немецкого автомата: «Он уставился пальцами в курточку на груди, тихо ахнул и упал. А из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль…» …Перед глазами еще долго стоит эта струйка соли, а сердце заполняет безграничная тоска и любовь к мальчику с бескорыстной, милосердной и бесшабашной душой, что жила для добра. Любовь ко всем детям войны, которые обнаруживали такое милосердие, что и взрослым иногда было не под силу.
<span>Доброта, любовь, чуткость, порядочность, самопожертвование - в наше время эти слова стали почти анахронизмами. Существует такая мысль, что общество деградирует через социально-экономические факторы. Но во времена войны были не лучшие условия жизни: человек вмиг мог потерять все: родных, дом и вопреки тому оставался Человеком. Ярким примером этому может послужить Климко, главный герой одноименной повести Григория Тютюнника. Мальчик, оставшись сиротой, рос у своего дяди Кирилла, который любил его и баловал как мог (привозил гостинец из рейса), хотя в тоже время воспитанию отводилась незаурядная роль (следил за обучением в школе, приучал к самостоятельности). Наверное, именно любовь и воспитание дяди сотворили из Климка те человеческие черты, которые ценятся превыше всего: способность любить и беспокоиться о ближнем от всего сердца, </span>
Устина мала важке дитинство: «Ватька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях». Відколи у десятирічному вщі йі взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної, праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою.
Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, але це не зломило її життєлюбності і веселої вдачі: «Було мене й б'ють (бодай не згадувать) — не здержу серце, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся». Устина прагне волі та вірить у краще майбутнє. «Любо на волі дихнути», — така думка Устини проходить через усю повість.
Життя кріпачок у старої поміщиці було важким: кожного дня праця в «дівочій», постійна лайка від старої поміщиці, а нерідко — бійка. З приїздом панночки в маєток життя стало ще нестерпнішим. Особливо багато лиха зазнала Устина, коли інститутка обрала її собі за покоївку: «Прийду було її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся! Заплітаю коси — не так! Знов розплітую та заплітаю, — знов не так!.. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коЛе, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!».
Постійні утиски та знущання залишила свій відбиток у душі Устини, виробивши в неї терпеливість і покірність, але разом з тим, і ненависть до панів. Одного разу інститутка ледве не задушила Устину: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино... Вона мене, як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки»,
Марко Вовчок через Устину висловила власне ставлення до гнобителів і цим кинула докір інституту «благороднихдівиць»,якнйне давав своїм вихованкам справжніх знань, освіти, не виховував рис благородства: «Чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачся, людей тумашіти!».
Устина виросла серед чужих людей, тому вона добре розуміє чуже горе, співчуває своїм подругам. Вона добра, лагідна дівчина. Коли Катря запитує Устину, яка з себе молода пані, та відповідає правдиво: «Недобра». Устина здатна на глибокі почуття, щиро кохає Прокопа, вле в умовах кріпосництва їх одруження не принесло щастя. Дівчина солідарна зі своїм чоловіком Прокопом, з Катрею і Назаром, поділяє їхні думки і настрої. її наділено тонким розумом. Устина є виразником народної мудрості: у мові Устини багато прислів'їв («Уродись, кажуть, та і вдайся», «Журбою поле не перейдеш»).
Устина — віддана дружина. Коли пани віддали Прокопа у москалі, до Києва разом з ним виїхала й Устина. її життя в місті трохи покращало, бо вона вже не залежала від панів і сама заробляла гроші для родини. Коли Прокіп пішов з військом у похід, Устина живе спогадами про нього, вірою в краще майбутнє.
Образ Устиии є дещо узагальненим образом жінки-кріпачки із багатьох інших творів Марка Вовчка.
Українська «химерна проза» <span>Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 pp. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), охоплюючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.</span>Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.<span>Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».</span>Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю.Ознаки химерної прози:1. Використання міфів.2. Міф не має хронотопу.3. Присутність химерних образів.<span>4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.</span>
