Кожна людина має індивідуальні внутрішні та зовнішні якості, тому вона ніколи не буде повністю зрозуміла іншим. Якщо казати про зовнішню красу, то людина – це її обличчя. І не тільки тому, що саме на ньому знаходяться органи смаку, нюху і зору, а тому, що перше, на що ми звертаємо увагу – це, звісно ж, обличчя людини. Тім більше що очі можуть дуже багато розповісти про людину, про її внутрішній світ та про її характер. Вдивляєшся іноді в очі, і здається, що можеш втопитися в цих очах, такі вони безмежні, нескінчені та глибокі. Та і люди, у яких красиві очі, невважаючи на риси їх обличчя здаються красивими. По очам можна впізнати і духовний стан людини. Але найцінніше в людині все ж таки є не її зовнішність, а її душа. У духовній краси людини я вважаю найціннішими лагідність, доброту, людяність, честь і ум. Саме завдяки цим людським якостям існує людство, саме завдяки їм воно має змогу розвиватися. Як би більшість людей не володіло цими якостями чи вважало б найціннішими інші, ми вже давно знищили один одного у жорстоких війнах та кровопролитних поєдинках. Ми б билися без кінця, ворогували один з одним і перетворилися на безжалісних тварин, що жадали б лише смерті інших, таких же само безжалісних істот. І було б на нашій планеті не шість мільярдів, а в кращому випадку – шість мільйонів. Ми б не могли робити відкриття, будувати и виконувати більшість корисних робіт, тому що поодинока людина не в змозі зробити щось важливо без допомоги інших та їх підтримки. Крім того, не менш важливий у житті людини є розум, і якби його не було, ми б і досі жили в печерах та харчувались сирим м’ясом диких тварин. Ми б і досі не знали, як виховувати дітей, не змогли б збудувати навіть маленьку хатинку та створити цивілізоване суспільство. І це дуже добре, що ми розумні люди, що в нас є щось таке, що робить нас людяними, добрими, саме такими, які ми є. добре, що кожна людина є особистістю, має індивідуальний характер та унікальну зовнішність. Все це досить цінне для людини, але найцінніше для неї, на мій погляд, є не риси характеру чи людські можливості, а те, що хтось є поряд. Тому я гадаю, що найцінніше для людини – це щастя близьких, багато вірних друзів, які у кожну хвилину готові прийти на допомогу, та можливість будувати своє життя за особистим уявленням. <span>Добре, що ми можемо цінувати гідні людські якості, які е в нас та інших людях. Добре, що кожен має особисті цінності в житті, які допомагають нам досягнути поставлених перед собою цілей. І нехай хтось бачит найголовніші цінності в матеріальному достатку, хтось у високому положенню у суспільстві, але особистості людські цінності незмінні та будуть головними у житті людства на протязі багатьох віків.</span>
<span>зав'язка- батько хотів одружити Карпа. </span><span> кульмінація- коли Мотря виколола Кайдашисі око. </span>Епілог-дві сім ї помирились, та чи на давго ?
<span> Мы часто всей семьей бывали в лесу. Однажды, катаясь на лыжах, в чаще видели лося. Казалось бы, лось - обыкновенное животное для татарстанской природы. Но, когда он стоял недалеко от нас, задевая крупными рогами обсыпанные пушистым снегом ветки деревьев, какой восторг охватил нас! И мы шепотом говорили друг другу: "Смотри, смотри - лось". Невольное уважение зародилось у нас к лесу в целом, который мы воспринимали как дом для многих животных и птиц и куда мы пришли как бы в гости. И такие необычные лесные встречи у нас случались не раз. Как-то старшему сыну в школе дали задание написать сочинение об осеннем лесе. В сентябре мы всей семьей сели на велосипеды и поехали в лес за грибами, заодно было решено набраться впечатлений для сочинения. Оставили велосипеды в укромном месте, а сами пошли по лесу искать грибы. Я останавливала сыновей и обращала их внимание на красоту осенней природы: мы любовались пышными елями, высокими соснами, покрытыми золотыми листьями березами и красными осинами, укромными полянами. Но вот мы со старшим сыном не то чтобы заблудились, но остались одни в зарослях леса, стали кричать "ау, ау!", вышли на колею с крутым поворотом. Вдруг услышали топот, остановились. И тут прямо на нас выскочил крупный серый заяц с длинными ушами и такими же длинными пружинистыми ногами. Видимо, он испугался наших криков. И люди, и заяц от такой неожиданной встречи застыли на месте и несколько секунд смотрели друг на друга. Наконец серый опомнился и боком в высоком прыжке нырнул прямо в кусты. Как же часто потом мы рассказывали родным и друзьям об этой удивительной встрече, с восторгом вспоминали, какие у зайца были глаза. - Большие и косые, - убеждал сын, - а ноздри ходили ходуном. И еще он громко дышал, наверное, от страха. Замечательное сочинение о лесе написал сын. Он получил за него пятерку и потом еще долго хранил эту школьную тетрадку.</span>
