Народна пісня — душа народу
Цей вислів став уже крилатим. Особливо щодо української пісні, бо українців у світі знають як співучий народ. Пісня супроводжує людину все життя: від народження й до самої берізки (так каже моя бабуся). Мама мені співала колискових пісень, а потім, коли я трохи підріс, вона вчила мане гарно говорити і ми з нею разом співали коротенькі дитячі пісеньки, особливо мені подобалася пісенька «Котку, котку рябку, викопай нам грядку».
У піснях народ ніби записав усю історію, тому є пісні історичні, є побутові, чумацькі, є обрядові пісні та безліч дитячих пісеньок. А у нас на книжковій полиці стоїть дуже цікава книжка «Історія України в народних піснях», там можна прочитати про все: і про Богдана Хмельницького, і про лицарів, що боронили землю від ворогів, і про героїчну Марусю Богуславку, яка визволила бранців із полону.
<span>Українці — народ жартівливий, тому в збірниках пісень можна знайти безліч жартівливих пісень. І радість, і смуток, і душевні переживання народ вилив у пісню. Тож справді, пісня — душа народу.</span>
<span>Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови, а вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподівалася на те, що Юрко стріне привітно, а він...
</span><span>Вона через садок майнула на сусідський двір, до ящика, а каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають. Вона на них водою прискати, вона їх трусити, але хіба це поможе? Не тямлячи себе, хапала їх і ховала за пазуху.
</span> І собі кинулися в річку, й собі взялися їх підштовхувати, підтримувати знизу долонями, щоб не потонули. Тося всміхалася хлопцям, рада допомозі, тепер уже вона не сумнівалася, що пощастить їх урятувати, ось де тільки ота сіра качка, їхня мати, чому вона не летить, не пливе?
Тема збереження історичної пам'яті в поемі «Євшан-зілля» Миколи Вороного
Для кожної людини надзвичайно важливо знати й відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї є рідні, що на неї завжди чекають і їй є куди повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили, але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. Тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рідного краю є необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постає у зламні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці.
Темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему «Євшан-зілля» Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір.
Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана.
М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..» І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні!
У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосередньо до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду. Марними є співи кобзарів, «що співали-віщували заповіти благородні». Ніщо не може змусити народ поважати себе.
Отже, виходить, що «тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги!..» Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе.
<span>Риторичним постає питання автора про те, де ж узяти того євша- ну, «того зілля-привороту, Що на певний шлях направить, — Шлях у край свій повороту?!» Таке ж питання можна було би поставити й до багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось дивного казкового євшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути гідними своєї землі, шанувати себе.</span>
В творі Осипа Назаука "Рокосоляна" описують образ могутьної жінки,яка була готова пережити багато прикрощі та нешкод,та всеж таик боролась до кінця,вірила в коханя та любила совїх дітей,була вірна совєму соловіку,жінка яка пережила багато труднощів та вс еж була готова боротися до останнього за задумане та була готова відповідати за свої помилки
як я створюю прикраси
Створювати прикраси це моє хобі. Моя бабуся теж полюбляла це робити, потім мати і тепер я .
Це кропотливий процес але результат вражає. Але нічого не буде якщо не постаратися, тому коли я роблю прикраси я вкладаю частинку своєї душі й любові до праці.
Моя мама навчила мене робити ці прикраси ще коли я була маленька . Вчилась я швидко тому в мене виходили прикраси кращі навіть за мамині. Мама побачивши мій потенціал віддала мене на гурток по плетінню браслетів і намист. В гуртку я теж добре працювала і якщо щось не виходило я переробляла. В мене вдома назбиралося дуже багато прикрас і я вирішила подарувати їх своїм подругам.
Тепер я і мої подруги дуже гарні.
