Тема збереження історичної пам'яті в поемі «Євшан-зілля» Миколи Вороного Для кожної людини надзвичайно важливо знати й відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї є рідні, що на неї завжди чекають і їй є куди повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили, але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. Тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рідного краю є необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постає у зламні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці. Темі збереження історичної пам'яті, шанування своєї землі, Батьківщини присвятив поему «Євшан-зілля» Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір. Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана. М. Вороний не просто переказує сюжет легенди, поет творчо переосмислює літописний текст і надає твору особливо ліричного й водночас драматичного звучання. Старий посланець, розуміючи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже «Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..» І лише застосування магічного євшан-зілля змушують хлопця згадати, хто він є, яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, заплакавши, мовив: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. М. Вороний наголошує, що в оповіді про половецького хлопця є надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відцурався й забув свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана, що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато і в самій Україні! У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосередньо до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду. Марними є співи кобзарів, «що співали-віщували заповіти благородні». Ніщо не може змусити народ поважати себе. Отже, виходить, що «тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги!..» Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе. <span>Риторичним постає питання автора про те, де ж узяти того євша- ну, «того зілля-привороту, Що на певний шлях направить, — Шлях у край свій повороту?!» Таке ж питання можна було би поставити й до багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось дивного казкового євшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути гідними своєї землі, шанувати себе.</span>
<span><var>Вона бореться за кохану людину, її духовна краса виявляється у всьому: в любові до природи, в баченні її краси, в шанобливому ставленні до старших, в готовності принести себе в жертву заради інших, в умінні прощати й вірно любити. В</var>она бореться за кохану людину, її духовна краса виявляється у всьому: в любові до природи, в баченні її краси, в шанобливому ставленні до старших, в готовності принести себе в жертву заради інших, в умінні прощати й вірно любити.</span>
Любов — це дивовижне почуття. Ми народжуємося, і в нас вже виникає потреба когось любити. Спочатку ми любимо маму, тата, брата, сестру, тварин, друзів, вчителів, любимо природу, любимо своє місто, свою країну.
Розмовляти про любов можна довго, адже це дуже важлива тема. У житті кожної людини вона була, є або ще буде. Любов — це пісня, що ллється з глибин самої душі. Подивіться на закохану людину. Вона відрізняється від інших поглядом та блиском в очах. Любов здатна на різні вчинки, іноді навіть несподівані. Адже коли ми віддаємо любов, ми отримуємо дещо більше.
Любов здатна перемогти війни, хвороби. Може відрадити від безглуздих вчинків, може надихнути на подвиг, дає поштовх до творчості, самовдосконалення, духовного розвитку. Взаємна любов робить людину щасливою і є міцним підґрунтям для створення гармонійної сім’ї. І навпаки — нерозділене кохання ранить у саме серце, часом доводячи до трагедії. Цій темі присвячено багато віршів та творів художньої літератури.
В кожного з нас є люди, яких ми любимо все життя — наші рідні та близькі. Ця любов є беззастережною та найщирішою. Як часто ми говоримо їм три простих слова: «Я тебе люблю»? Ми безупинно кудись біжимо, постійно поспішаємо. Часом забуваємо про своїх рідних, про тих дорогих нам людей, які все життя люблять нас такими, якими ми є, не ставлячи ніяких умов.
Як часто ми говоримо своїй мамі про любов до неї? Людське життя коротке, тож не варто відкладати цю просту, але насправді важливу справу на потім. Що може бути важливіше?! Зроби це прямо зараз. Підійди, обійми своїх батьків і скажи, як міцно ти їх любиш. Доводь свою любов не лише словами, але й справами.
<span>Народна пісня «Сонце низенько» оспівує кохання парубка та дівчини, які чекають вечора, щоб зустрітися. Головне у стосунках молодих людей — вірність та чесність, ніжність, Хлопець називає дівчину «мої серденько», дівчина — «мій голубочку». їхні почуття глибокі, такі, що закохані не уявляють собі життя одне без одного. У пісні є характерні вигуки, пестливо-зменшувальні слова та інші засоби виразності. </span> <span>Ідея пісні – уславлення кохання, як найроманичнішого почуття, яке є змістом життя двох люблячих людей. </span>Цю пісню у переробці використав І.П.Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка»
Визначаючи тему певного літературного твору, ми часто кажемо щось на зразок «це повість про війну», «цей роман присвячений соціальним проблемам села», «ця поема про кохання» тощо. Насправді ж кожен справжній твір художньої літератури не про війну, суспільство чи побут: він про життя. Так, як і в нашому жиїті один його аспект невід’ємний від іншого, так і в літературі — в житті персонажів все поєднано, взаємопов’язано та взаємозумовлено.
Романтична, а точніше — героїко-романтична повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» зображує життя українського селянства і з боку суспільних негараздів, і з точки зору взаємин між людьми, не оминув своєю увагою автор і внутрішні переживання, роздуми, прагнення героїв. Та цілком твір «Дорогою ціною» можна сприймати як повість про кохання.
Саме кохання головних героїв, які готові життя віддати за щастя одне одного видається мені головною рушійною силою в їхньому житті. Письменник зображує кохання не в лїрично-сентиментальному ключі. Кохання у повісті — не емоційні листи, зітхання, ревнощі і переживання панночок-міщанок, а сила духу, можна навіть сказати, кохання у повісті «Дорогою ціною» — цс стихія, особлива внутрішня стихія, яка дає сили і сенс, яка надає сміливості і рішучості, яка дає змогу людині боротися і жити, нехтуючи небезпекою.
