Украинская народная лирика - это замечательное воплощение поэтического гения народа-труженика, украшение его духовной жизни, одно из наиболее дорогих национальных достояний.Украинская песня никогда не отрывалась от жизни. Она всегда была ее источником и объектом отображения. Народная песенность как зеркало жизни и взглядов трудовых масс отмечается исключительной верностью, так как она выверена богатым опытом поколений, отшлифованная на протяжении веков самыми талантливыми представителями народа, облагороженная чистой народной совестью. Именно в этом - секрет ее бессмертной поэтической красоты и общенародного звучания.<span>На протяжении всей истории трудового народа песня постоянно была проявлением духовной жизни, казной художественной правды.</span>
Сюжет твору поєднує реалістичні, історичні моменти та романтичні. Часто на основі історичних подій і фактів.
1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
<span>2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.</span>
<span>3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...</span>
<span>4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!</span>
<span>5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху.
</span><span>6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.</span>
1. До першого грому земля не розмерзнеться. <span>Як почав орати, то в сопілку не грати.
2.</span>Глибше орати — більше хліба мати.<span>
3. Не грунт родить, </span><span>а руки.
</span>Ну, і як я зрозумів грунт - це земля, вірно? Ось про землю.
4. Усе добро — від землі.
5. У землю не покладеш - і з землі не візьмеш.
6. Де немає землі, там немає трави.
7. Земля бере працю, а віддає пуд.
8. Яка земля, такий і хліб.
9. Немає поганої землі, є погані господарі.
10. Добре ґрунт угноїш - урожай потроїш.
(якщо потрібні ще, звертайся)
Ответить: Не знаю що вийде але тримай.
Нещодавно я прочитав(ла) твір О. Довженка "Ніч перед боєм". Спочатку мені було складно зрозуміти, які емоції викликав у мене цей твір. Але згодом перечитавши його зміг(огла) розрізнити подив і трохи сум у середині себе. Подив викликало у мене відношення двух дідусів-перевізників, а сум поведінка солдатів. По-перше дідусі відчайдушно соромилися хлопців і це було трохи дивно. Ці двоє вдавали наче молодих солдатів не було з ними у човні, але при цьому дали їм шанс вибратися навіть ціною своєї смерті. Оскільки вкінці загарбники потонули разом з дідами поки перепливали озеро, звісно по вині цих двох. По-друге мене засмутило те, що солдати просто втекли і те, що вони намагалися знайти собі виправдання. Адже все, що казали діди правда. Також мене здивував і трошки ощасливив кінець твору ніч перед боєм. Один з молодих солдатів був знайомий з дідом і він був у групі з головним героєм твору. Розповідаючи так зрадів коли довідався про це, що навіть мені стало радісно. Але несподіванкою стала смерть двух сивих героїв. Та попри це цей твір я надовго запам'ятаю.
