Ми ще не вчили, але у нас у зошитах не написано визначити дієвідміну.
«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.<span />
Можеш відправити фото цієї казки?
-Привіт.
-Мене звуть сніжинка.
-А що ти робиш?
-Я починаю танути.
-Ні, не вмирай! Я з тобою вже подружився.
-На жаль я не зможу з тобою залишитися жити.
-Я буду сумувати про тебе
-Прощай.
Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії. Про це свідчить їх лексика, розспівний мелос, типовий для цього регіону. Він виходить за межі традиційної обрядової пісні, наближений до міської лірики, нерідко у маршових темпах. Очевидно сама епоха, козацьке середовище, у якому було немало освічених людей, помітно розширили лексичні та інтонаційно-музичні обрії фольклору. Виконання цих пісень формувало гуртовий спів, який впливав на розвиток інтонаційного діапазону пісень, на їх діалогічність, збагачення драматургійної форми. Так, заспівно-приспівний характер пісень "Ой на горі та женці жнуть" або "Засвистали козаченьки" засвідчують появу нової контрастної драматургії в мелодії. Ряд історичних пісень (про Морозенка, про Саву Чалого, про Нечая, про Хмельницького) любили співати кобзарі, лірники, накладаючи свій карб на музичне відтворення цих сюжетів, трактуючи їх у стилі дум. Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси пісенного стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили й виконували. Це засвідчують численні варіанти тих же пісень, позначені барвами локальних стилів Подніпров'я, Причорномор'я, Волині, Карпат тощо.