Життя – дивна річ. Хтось в ньому бідний, а хтось – багатий. Багато хто вважає гроші найбільшою цінністю. Але чи так це?
В наш час матеріальні цінності перевищили духовні, затьмарили їх. В погоні за скарбом ми втрачаємо щастя, а життя наше набуває сенсу машини для друкування грошей. Яскравий приклад цього є в творі Карпенка – Карого під назвою "Сто тисяч". Або у творі "Скарб" про Павлуся, який ніколи нічого не робив. У багатства є одна проблема – залежність від нього. Бідний що став багатим виживе якщо загубить весь капітал, а ось багатому доведеться потрудитись. А ще люди з достатком не завжди щасливі. А без щастя наше життя стає неповноцінним, перетворюється на ілюзію.
З вище наведених мною фактів можна зробити висновок, що багатство – не є необхідністю, і краще бути бідним та щасливим, ніж багатим, але нещасним.
Ми живемо на Україні. Наша Батьківщина здавна славилася не лише щедрим урожаєм, родючими землями та багатими лісами. Найбільше, чим завжди дивувала весь світ Україна - це українці. Працелюбні, терплячі та горді.
У всі часи вороги намагалися захопити наш край, висмоктати з нього всі багатства , а людей забрати у рабство. Хто лише не нападав на наші землі. Всі нападники намагалися зробити з українців рабів, змушуючи забути рідну мову та вірити у їхнього бога.
Але українці - волелюбний народ. Ще не народилася та сила, яка б змогла поработити нас. Наші предки відвоювали для нас вільну Україну, ціною своєї крові, своїх життів. Багато з них полягло у цих тяжких битвах задля того, щоб зараз ми вільно ходили до українських шкіл, вільно спілкувалися рідною мовою, молилися у своїх церквах і працювали на себе.
Основний заповіт, який залишили для нас наші предки - берегти Україну, її гордість, її свободу, її волю. Тому ми повинні любити і берегти наш край,обороняти Україну від загарбників. І ніколи не забувати про тих, кому ми завдячуємо за те, що живемо у вільній, незалежній державі, пам*ятаючи слова великого Шевченка:
І мене в сім'ї великій,
<span> В сім'ї вольній, новій
</span> Не забудьте пом'янути
<span> Незлим тихим словом.</span>
Богдан Сильвестрович Лепкий — письменник, літературознавець, критик, видавець, редактор, перекладач, художник, педагог, видатний діяч української та польської культур.Народився 4 листопада 1872 року на хуторі Кривенькім, що на Тернопільщині, в сім’ї священика Сильвестра Лепкого (літературний псевдонім Марко Мурава). Хрещений 9 листопада того ж року в с. Крегулець Гусятинського району.З шести років малий Богдан жив у Бережанах, у діда Михайла Глібовицького (1814-1887), священика, віце— маршалка Бережанського повіту. Основи знань юнак отримав у Бережанській гімназії (1883 — 1891). З дитячих літ Бережани, згадував письменник, стали "найкращим для нього містом у світі". Після закінчення гімназії у 1891 вступив до Віденської Академії мистецтв, щоб здобути малярську освіту, але згодом, через три місяці переводиться на філософський факультет.Туга за Батьківщиною спонукала Лепкого перейти до Львівського університету, де він поринув в українську культурну стихію. Кількарічне навчання у Львівському університеті (1892 — 1895), по закінченні якого працює вчителем-суплентом в Бережанській гімназії (1895 — 1899). Займається творчою діяльністю. Одне за одним Уявляються його перші оповідання: "Дідусь", "Нездала п’ятка", "Над ставом", "Гусій" та ін.1899 р. — виїзд до Кракова, де він розпочав свою викладацьку (педагогічну) діяльність в гімназіях ім. Яна Собєского, св. Яцка та св. Анни, читав лекції з української мови та літератури. Згодом отримав посаду лектора в Ягелонському університеті. У Кракові Б. Лепкий створив своєрідний український центр у польському літературному середовищі.Події першої світової війни привели Б. Лепкого з сім’єю до Німеччини. У незвичайних умовах почалась його напружена праця, як громадського діяча в антицарському "СоюзіВизволення України". З 1915р. працював на просвітницькій роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії, спочатку в Фрайштаті, а потім у Раштаті біля Бадена (викладав історію літератури). З 1916 — просвітницька праця у таборі Вецляру, де Лепкий провадив малярську школу.Влітку 1917р. відвідав Львів, Бережани, могилу батька о. С. Лепкого в селі Жуків, побачився з рідним братом, січовим стрільцем Левом Лепким.Наприкінці 1925 р. Лепкий повернувся де Кракова і знову працює в університеті, де його іменовано доцентом, керівником кафедри української літератури, пізніше — професоромЯгелонського університету (1932).<span>Друга світова війна розпочалася, коли Б. Лепкий зі своєю сім’єю перебував на
відпочинку у Черче. 23 вересня 1939 року вони повертаються до Кракова (Польща). Останні роки життя були найтяжчі, затьмарені фашистською окупацією. Краківський університет було закрито, Лепкий залишився без роботи, без пенсії, що спричинило матеріальну скруту. Проте літературну працю він не покинув: написав книжку мемуарів "Бережани" — третю частину "Казки мойого життя", яку він не закінчив, повість "Крутіж", чимало віршів; перекладав з української на німецьку, дописував до українських журналів. "Краківських вістей".</span><span>21 липня 1941 р. Б. Лепкий помер. Похований на Раковицькому цвинтарі у Кракові (Польща).</span>
