складна і непередбачувана. Комусь щастить, і він має все, майже не докладаючи до цього ніяких зусиль. Інший тяжко працює все життя, але ледве-ледве перебивається. Хтось щасливий у коханні, дехто все життя не може знайти свою другу половинку… Для одного найбільшою цінністю є гроші, а для іншого – людські стосунки і почуття… На жаль,мало хто розуміє, що саме останнє і є справжніми цінностями нашого життя…
М. Коцюбинський – письменник, який чудово розуміється на цінностях людського життя і саме про них пише у своїх творах, навчаючи нас цінувати і поважати їх. Повість «Дорогою ціною» – твір про ті цінності життя, які ніколи не втратять актуальності. Автор намагається показати нам, що є найголовнішим у житті.
Перед нами розгортається життєва трагедія двох закоханих: Остапа – хлопця-кріпака та Соломії – його коханої, але жінки іншого. Остап вирішив втекти з села, де його очікувало покарання – пан зібрався віддати його в рекрути за непокору. Хлопець прагнув втекти з рідного села, бо хотів жити на волі, знав, що за Дунаєм можна стати вільним козаком. Він не побоявся покарання пана, не боявся, що його та його кохану впіймають. Це говорить про те, що Остап був хоробрим та безстрашним, завжди втілював свої мрії у життя, прагнув досягти цілі. Саме таких якостей не вистачає нам – сучасному поколінню, саме цьому слід повчитися у Остапа… Але коли він, врешті-решт, отримав волю, то зрозумів, що здобута вона занадто дорогою ціною. Не було вже поряд Соломії – вона загинула, рятуючи коханого. Дівчина здійснила мрії Остапа про волю ціною власного життя. Такого кохання, як у Соломії з Остапом, зараз, мабуть, не зустрінеш. Ми можемо повчитися у них взаємопідтримці та взаємовиручці, довірі та вмінню цінувати одне одного. Коли Остап втратив кохану, то зрозумів, що без неї йому не потрібна і воля. Вона вже не могла принести йому щастя, адже ні з ким було її розділити… Занадто дорогою ціною її було отримано.
Тож повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» може багато чому нас навчити. Приклад головних героїв показує, що воля – найдорожче у житті і ми маємо її цінувати. Але, крім цього, автор наголошує на таких цінностях життя, як кохання та людські стосунки. Саме почуття любові робить людину кращою, розкриває її справжню. Заради коханого Соломія пожертвувала собою, вона не боялася померти для того, щоб Остап продовжував жити і втілив свою мрію. Сьогодні у нашому житті замало щирості та чистих взаємин, і цього нам дуже не вистачає. Також не можна не згадати про те, що Остап так і не зміг стати щасливим без своєї коханої. Він залишався їй вірним усе життя, чекав на зустріч з нею на небесах… Тож варто повчитися цьому у нього. Таким чином, повість «Дорогою ціною» може навчити нас багато чому, а головне – прекрасним людським якостям, які завжди будуть актуальними у нашому світі.
Маруся символізує тих, хто залишає Україну, але все ще має сильне поєднання до землі свого походження.
На початку зими Олесеві до школи можна ходити двома шляхами — річкою або бором. Але мати забороняє ходити по тонкій кризі, тому хлопчик іде бором. Він ще малий, ледь до ручки дверей дістає. Очі чорні, глибокі, хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Любить малювати по снігу, водячи пальцем. Милується своїм творінням, поки хтось не гукне з двору, що скаже матері.
У бору тихо й затишно. Тільки десь недалеко порається дятел. Олесь придивляється і бачить купу шишок під сосною. Ось і сам дятел — націлився гартованим дзьобом, ніби питаючи: чого тобі тутечки? Олесь нагорнув снігу на коріння сосни й побіг.
Коли хлопчик підійшов до школи, його покликали однокласники "подушки гнуть" — кататися на молодому льоду. Олесь відповів, що не хоче псувати лід. Тоді до нього підскочив Федько Тойкало із криком "бий зрадника!" ударив у скроню. Під оком в Олеся вискочила ґуля.
Хлопчик ліг на кригу долілиць і став роздивлятися дно річки. Уявив маленьку хатку під кущем водяної папороті, як він там сидить і рибку стереже, вітається з карасиком. Раптом промайнула чорною блискавкою щука з маленькою пліточкою в зубах. Хлопчик заляпав долонею по льоду, затупотів ногами, благаючи хижу щуку відпустити рибку. У школі продзвенів дзвоник, а Олесь сидів посеред річки й плакав.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна звеліла всім малювати глиняний горщечок. Олесь почав і натхненно малювати, і з його зошита поглянув презирливим оком дятел: чого тобі? Коли вчителька обурилась і пообіцяла поставити двійку Олесь піднявся й пішов із класу. Вийшов із школи й подався у верболози. Там проблукав до вечора — роздивлявся пташині гнізда, їв мерзлу калину, шукав світлячків.
У школярів закінчилися заняття, і вони вийшли на вулицю. Під тинами на колодах сиділи дядьки й обговорювали життя, хвалили дітей, що намагалися показати свою силу. А на Олеся сказали, що він тихий, смирний, якийсь дивакуватий, і хлопчик не зрозумів, хвалять його чи лають.
На мосту Олеся дожидав Федько. Ніяковіючи, тицьнув у руку подавлений теплий пиріг. Олесеві не хотілося пирога, але він радий був примиренню, понишпорив по кишенях і подарував Тойкалові гніздо ремеза.
Біжучи через ліс, хлопчик помітив свого діда Прокопа, що їхав по сіно, сів і собі на сани. Став питати діда, чому його, Олеся, називають диваком. А дід сказав, що не вміє малий жити — тихенький, смирний, а треба собі ліктями пробивати дорогу.
Дід Прокіп багато навантажив сіна на сани — коням було важко ти по снігу, він їх бив батогом, а Олесь просив не бити, усе підбивав старому руку.
Вдома хлопчик заліз на піч і заплакав. Дід сказав матері, що син у неї дивак. Мати ж попросила не чіпати хлопця.
Олесь заснув, і снилася йому казка про Івасика-Телесика, якого гуска взяла на свої крила.
