Чарівний пензлик
<span>В одному казковому лісі жив їжачок-Світлячок. Він дуже любив малювати. У нього був чарівний пензлик, за допомогою якого він дуже гарно малював і приносив радість всім звірятам. Їжачок-Світлячок і пензлик були нерозлучними. І це був у нього не простий пензлик а чарівний, він слухався тільки їжачка.
Багато звірят приходили до Їжачка-Світлячка за допомогою, тому що пензликом він малював деякі предмети і вони оживали, намалювавши похмуру тваринку, яка прийшла до нього сумною і хворою, вона одразу ставала веселою і здоровою. І в Їжачка-Світлячка було багато друзів, але саме більше він дружив із зайчиком на ім'я Сіроманчик.
І якось одного дня лисиця і вовк, які заздрили Їжачку-Світлячку і злилися, що він допомагає звірятам, викрали цей чарівний пензлик. Вони хотіли перетворити казковий чарівний ліс в похмурий, і щоб звірята всього боялися в лісі та хворіли. Але Їжачок-Світлячок і зайчик Сіроманчик не могли допустити, щоб з їхнім лісом трапилась така біда. І вони одразу вирушили в пошуки пензлика. Йшли вони йшли і зустріли на своєму шляху стару і мудру сову і вирішили запитати у неї можливо вона знає де знаходиться викрадений пензлик. Сова їм розповіла: Викрадений пензлик знаходиться далеко-далеко, на старому великому дубові, який росте на широкій галявині, а пензлик на тому дубові, який охороняє чорний страшний ворон.
- А як нам знайти цей дуб? - запитав Їжачок-Світлячок.
- Ідіть прямо по стежці і вийдете прямо на перехрестя доріг, а там буде стояти камінь на якому буде вказана дорога до старого дуба.
Вони подякували сові і вирушили в дорогу. І ось вони дійшли до перехрестя доріг і побачили камінь. А на ньому написано: „Направо підеш-скарб знайдеш, наліво підеш - золото знайдеш, а прямо підеш - горе знайдеш». Прочитавши все написане наші герої вирішили йти прямо, тому що в цьому напрямку вони зможуть знайти чарівний пензлик.
Йшли вони довго і дуже потомилися і вирішили друзі відпочити, розвели вони багаття, повечеряли і лягли спати. А вранці як прокинулись то побачили, що їх спіймала баба Яга, яка привезла їх на ступі до своєї хатинки на курячій ніжці. Вона розтопила піч, щоб їх з'їсти. Стоячи біля печі баба Яга говорила:
- Ну що впіймались, голубчики!
А вони їй відказують:
- Відпустіть нас, ми шукаємо чарівний пензлик, який у нас викрали лисиця і вовк. Якщо ми не знайдемо пензлик то наш казковий ліс загине.
Але вона їх і слухати не хотіла. І коли баба Яга поралась біля печі в хатинку пробралась маленька мишка із чарівного лісу і вона тихенько перегризла мотузку. Зайчик побачив на поличці якусь баночку з надписом „Чарівний узвар". Взявши цей узвар вони вилили його бабі Язі на голову і вона перетворилася на чарівну паличку. їжачок і зайчик взяли з собою цю паличку, сіли в ступу баби Яги і полетіли на пошуки дуба.
І раптом на них налетіли ворони, але скориставшись чарівною паличкою вони справились із ними.
Нарешті наші герої побачили високий, старий дуб. А на ньому сидів страшний чорний ворон, який охороняв скриньку з чарівним пензликом, але Їжачок-Світлячок і зайчик Сіроманчик не розгубилися. Вони підійшли ближче до дуба, доторкнулись його чарівною паличкою - і дуб перетворився в маленьку берізку, а скринька стояла уже на землі. Чорний ворон закричав страшним криком, але наші герої не злякались і вилили чарівний узвар на нього. І чорний ворон
перетворився у красивого метелика.
Взявши із скриньки свій чарівний пензлик друзі вернулись додому, де їх радісно зустріли всі мешканці лісу і дякували їм що вони не дозволили бабі Язі та чорному ворону загубити їх ліс. А лисиця і вовк, узнавши що трапилось, втекли із казкового лісу і більше ніколи не повертались.
Їжачок-Світлячок разом із зайчиком Сіроманчиком допомагали всім звірятам. І надалі у казковому, чарівному лісі всі жили дружно і весело.</span>
Поема «Мойсей» — вершинний твір І. Франка, окраса і гордість вітчизняної літератури. Це глибокий філософський твір про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і народу в процесі наполегливого шукання «обітованої землі», про могутні сили мас, здатних висунути із свого середовища в процесі визвольного руху проводирів, що приведуть до перемоги. Це притчево-алегоричне осмислення історичної долі українського народу, трагічних шляхів його духовного розвитку. У трактуванні образу Мойсея І. Франко неперевершений у світовій «мойсеані».
За свідченнями доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко, поштовхом до написання поеми стали емоційні переживання від споглядання статуї Мойсея Мікеланджело біля гробниці папи Юлія II у церкві Сан П'єтро ін Віколі у Римі під час поїздки до Італії: «Тато з поїздки привіз альбом з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки, а також образ статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком».
За основу поеми І. Франко обирає біблійну легенду про єврейського пророка Мойсея (Друга книга Мойсеєва: Вихід), що підтверджує таким словами: «Моя поема основана майже на біблійних темах, отже, що ж природніше для кожного критика, як пошукати тих джерел у Біблії і порівняти їх із тим, що я зробив із них».
Біблійна історія Мойсея: народження в рабстві і піднесення до перебування в царському палаці; Мойсей — вбивця і вигнанець; Мойсей — пастух, що отримує Боже одкровення; Мойсей — лідер народу, що змушує його змінити родючу єгипетську землю на пустелю, але це водночас і дорога ціна за зміну рабства на волю; Мойсей — невизнаний пророк, від якого відрікається народ, за сорокалітні блукання пустелею між Єгиптом і Палестиною — невичерпне джерело тем та ідей для мистецтва.
Та події у житті біблійного героя найменше цікавлять Франка. Ідучи за біблійною легендою, він не подає біографії Мойсея в хронологічній послідовності. Як відомо, біблійна історія детально в кількох книгах викладає «життєпис» Мойсея від його народження до смерті. Франко бере тільки один епізод, обмежує сюжет твору найбільш трагічним моментом життя Мойсея, коли народ відвернувся від свого пророка і прогнав його. На цій основі будується глибоко психологічна і емоційна драма.
Зазначаючи, що поема «Мойсей» майже вся основана на біблійних темах, І.Франко підкреслює, що основною темою він обрав смерть Мойсея, як пророка, не признаного своїм народом. У передмові до другого видання поеми він пише: «Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданню».
Посутньо Франко розходиться з біблійним текстом у питанні мотивації смерті пророка. У Старозавітнім П'ятикнижжі смерть Мойсея, як і його брата Аарона, — це результат кари Божої, що спіткала весь ізраїльський народ. За велінням розгніваного Бога, всі ті, хто нарікав на нього, помруть у Синайській пустелі. Нікому із старшого покоління єврейського племені не доведеться перейти через Йордан, вступити на землю, що тече молоком і медом. На Мойсея і Аарона Бог також накладає покарання «за те, що ви споневірилися були мені серед Ізраїлевих синів при воді Меріви в Кадешу на пустині Цін, за те, що ви не освятили Мене серед Ізраїлевих синів» (5 М. 32. 51). Гнів Божий не оминув Мойсея. Йому було дозволено побачити землю обітовану, але заборонено ввійти в неї. «Вийди на ту гору Аварім, на гору Нево, що в моавському краї, що навпроти Єрихону, і побач ханаанський Край, що Я даю Ізраїлевим синам на володіння. І вмри на горі, куди ти вийдеш, і долучися до своєї рідні, як помер був твій брат Аарон...» (5 М. 32. 49-50).
Франко дещо інакше трактує смерть пророка: ця картина у нього винесена поза межі сюжету твору. Перед нами лише постають збіднілі іудеї, що були позбавлені найдорожчого:
Ні, нема! І було та «нема»,
Мов жах смерті холодний.
Чули всі: щезло те, без чогоЖить ніхто з них не годний.
Сам поет зазначав: «У моїй поемі смерть Мойсея на вершині горя в обличчі Бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений 40-літ-нім блуканням і сумним станом обіцяного краю, який треба було тяжкими зусиллями здобувати в багаточисельних ханаанських племен».
Так, відбувається предметно-побутова, національна та історична актуалізація як місця і часу дії, так і самого персонажа, що дає нам підстави зробити висновок про паралельність історичних доль єврейського й українського народів, помічену Франком і відображену в аналізованій поемі. Отож, І. Франко вільно використовує біблійний текст, зміщуючи ідейні акценти.
У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини «Туга» і Василя Стефаника «Сини» (1922). Сам Стефаник стверджував, що «Сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели «Сини», дійсно лишився сам, і не він один...
<span>Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі. </span>
<span>Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан. </span>
<span>Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю». </span>
<span>Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина. </span>
<span>Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості. </span>
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
<span>Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді Максим звертається до Бога: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів... </span>
<span>— Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце...» </span>
<span>Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла». </span>
<span>Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...» </span>
<span>Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: «Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям. </span>
<span>«А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"». </span>
<span>Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».
</span>
