<span>Кажен з нас напевно у своєму житті робив добрі вчинки. Хтось допомогав бабусі донести сумку до дому,чи перевести її через дорогу,та багато іншого. Навіть коли ти допоможеш матусі помити посуд чи прибрати у квартирі,вона буде дуже щаслива. Ти можешь зробити дуже багато добрих вчинків,навіть якщо вони будуть малі та неградіозні,ти зробиш великий вчинок,бо та людина якій ти допоміг буде тобі дуже вдячна. Якщо ти зробив поганий вчинок можеш будьякои митi виправитися. Твiй вибiр твiй шлях.</span>
<span>Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»
</span>
I
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не йде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.
Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься — я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!
II
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, — кажу, — не пішов,
Все то їдно, — кажу. —
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
А що ж, — кажу, — тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!..
«Гуттю-га!» — на зайця!
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти
<span>Так і полетіли! </span>
У творчості Данте знайшли відображення провідні ознаки культури доби Середньовіччя. Водночас у його спадщині формувалися засади нового мислення, що зумовило перехід європейського мистецтва до Відродження. Це мислення ґрунтувалося на великій вірі в людину, силу її почуттів і нестримної жаги до пізнання себе та світу.
Сьогодні ми перегорнемо сторінки збірку Данте «Нове життя», і будемо говорити про жінку, її красу, розум, її світлий образ.
Жінка… Скільки про неї сказано і написано. В усі віки їй поклонялись художники, поети, музиканти. Вона була мрією, усмішкою, сумом, вселенською радістю і безмежною тугою. Її звали по різному.
Багато з цих імен стали символами: відданості і вірності – Пенелопа; краси і жіночості – Єлена; натхнення і поваги – Лаура і Беатріче; мудрості і державного розуму – Ольга і Роксолана; непокірності ворогові – Євпраксія; святої любові до людей - Марія.
