Олесь Гончар — один із тих українських письменників XX століття, творчість яких можна прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше — акцентований поетичною манерою вислову людинозвеличувальний, рідкісний у світовому мистецтві настрій його творів.
Читати Олеся Гончара — це означає передусім думати про головні досягнення й суперечності XX століття, про головні етапи в житті українського народу, про магістраль нової історії.
Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожний Гончарів персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність.
Бути потрібним одній людині й бути потрібним людству — це не завжди одне й те ж саме. Шура Ясногорська пише про Брянського: "І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сил і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя це тільки сміх, і насолода, і ласка? Так уявляти його можуть лише вузькі люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора". Усвідомлення потрібності свого життя в глобальному плані, а поряд з цим усвідомлювання взагалі сенсу людського життя — ось що властиве героям Олеся Гончара.
Олесь Гончар почав свій ліричний епос про нову людину XX століття романом, де мотив самопожертви мав якнайширше звучання: життя і смерть в ім'я добра всього людства. Письменник після "Прапороносців", "Перекопу", "Людини і зброї" перейшов до творів "Тронка", "Циклоп", "Бригантина", "Берег любові", в яких відбито не менш героїчне начало, ніж у попередніх творах. Вони є закономірним розширенням основоположної ідеї "Прапороносців".
Сучасна світова література знає чимало прикладів того, коли письменник, добре змалювавши воєнні діяння своїх героїв, зазнав краху, малюючи їх мирне життя. Наприклад, Бранко Копич у романі "Восьмий наступ" показує, що його герої, несхитні югославські партизани, витримали сім натисків гітлерівських дивізій, але не витримують восьмого — міщан і бюрократів. Герої ж О. Гончара — не кар'єристи і легкодухі курортники.
У кожному творі Олеся Гончара можна знайти поєднання трагічного і людяного. І хоч він зображує взаємодію життя і смерті, немає в ньому жодної ноти приреченості. Його філософія людяності заклична і світла. Вона віщує перемогу добра і щастя.
Т. Г. Шевченко – не тільки найвидатніший український поет, а й етнограф, фольклорист, мислитель, історик, драматург, художник і прозаїк. Після себе він залишив надзвичайно велику і цінну творчу спадщину – більше тисячі різноманітних творів. Геній Т. Шевченка на диво багатогранний. Завдяки йому великий Кобзар українського народу написав дев’ять повістей, створив велику кількість драматичних творів, а його поетична спадщина зібрана у відомому всьому світові «Кобзарі».Літературні погляди Т. Шевченка змінювалися і формувалися на протязі усього його життя. Перш за все, це відбувалося під впливом усього найістотнішого з його життя, від першого погляду на оточуючий світ до останнього подиху. Всю надзвичайну силу творчості поета, невмирущість слова Кобзаря, літературний подвиг і складне та велике життя, яке він поклав на олтар боротьби за свободу і щастя українського народу, можливо зрозуміти і відчути тільки тоді, коли згадати, у яких обставинах поетові доводилося творити.В ті часи, коли довелося жити і творити Т. Шевченкові, панувала атмосфера задухи, яка змушувала творчих людей мовчати, атмосфера доносів, ненависті, страху і підозри, атмосфера, де офіційна брехня не вважалася безчестям, в якій панувала загальна бездіяльність. А ось правдиве слово на кожному кроці переслідувалося і буквально обливалося кров’ю.Отже, оспівувати свободу в тогочасних обставинах, прагнути свободи та незалежності серед небезпеки жандармських буднів, в умовах кріпосництва – це означало майже подвиг. І висловити, а скоріше, відкрити найважливішу у житті істину, довести те, що для того часу було найсуттєвішим, наважувався далеко не кожний митець. Своїм життям та своєю творчістю Т. Шевченко довів своїм нащадкам, що безстрашні співці свободи народжуються у найгірші для народу часи, народжуються для того, щоб підкреслити нездоланність його духу і його безсмертя.Незвичайна сила непокори Т. Шевченка, яка інколи переходила у крик прокляття, гучний голос, який пробуджує людську гідність, смуток знівеченого життя, часи розпачу, біль безправ’я, найгостріші соціальні драми, які були поетові добре відомі – все це створило художню цільність творчості великого Кобзаря, яка з першого до останнього слова перейнята вогненними почуттями поета.<span>Саме з цього й виросла правдива творчість Т. Шевченка, саме це живило той дух протесту і бунтарства, яким булу наснажена душа поета. Саме з цієї суворої величі постав образ великого Кобзаря – поета-революціонера, поета-борця, який висвітлюють спалахи могутніх грозових розрядів неперевершеного поетичного слова митця.</span>
Захар Беркут, строгий лицем і високий на зріст був «…незважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Основним життєвим покликанням цієї людини була самовіддана праця на користь рідного народу. Навіть досягнувши похилого віку, він приймає активну участь у житті громади, допомагає людям своїми знаннями і своїм досвідом. Усе життя Захар присвячує боротьбі за єдність людей. Навіть перед смертю він бачить лише перемогу своєї справи, якій віддав кращі роки свого життя.
Життєвою мудрістю і переконливістю сповнений виступ Захара Беркута перед громадою. Він завжди дотримує свого слова і з гордістю запевняє: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть наприкінці свого життя Захар переживає за
майбутнє свого народу. Він закликає своїх співвітчизників триматися разом, стояти незламно один за одного, щоб ніяка сила, ніякий ворог не змогли їх подолати. Я захоплююсь Захаром Беркутом, в образі якого І. Франко втілив патріотизм, народну мудрість і відданість народній справі.
Навіть своїм життям видатний український письменник І. Франко довів, що любов до рідної землі повинна проявлятися не у порожніх балачках, а у щоденній самовідданій праці. Таким був письменник, таким був і головний герой його найкращого твору. Ми знайомимось з Захаром Беркутом вже наприкінці його життя і застаємо героя «сивим голубом», дев’яностолітнім старцем, поважним лідером гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».
завзятий-"У 15 років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми
мовчазний-"Дік був скупий на слова та жести"
чесний-"І він дотримав слова-став дорослимчоловіком у віці,коли його одноліткм лишались іще дітьми"
розумний-"У чотири роки він навчився читати,писати і рахувати"
вдячний-"Серце юного сироти повнилося вдячністю,і він не вагаючись пішов би у вогонь та воду за тих ,що дали йому освіту та напутили на добро"
добрий-"Малий тягся до Діка відчуваючи,що "старший брат" його любить"
рішучий-"-Я - не вагаючись відповів Дік Сенд.-Капітан "Піліграма"тепер я."
<span>І донині дуже популярною є народна козацька пісня "Ой на горі та женці жнуть", у якій оспівується слава й гордість України — Запорозьке військо на чолі зі своїми отаманами. Козаки не дбали про власне збагачення, для них єдина цінність — добрий кінь, гарна зброя та тютюн і люлька. Традиційно на Січ не допускалися жінки, тому Сагайдачний ніби так недбало говорить про жінку. Насправді ж саме задля жінок і дітей, задля спокою рідної землі козаки майже все свідоме життя перебували в тяжких походах, у боях, віддавали за це життя. Пісня бадьора, сповнена оптимізму й тонкого гумору, самоіронії. </span>
