Ідея : возвеличення мужності, героїзму козаків та отамана Івана Підкови, їх сили волі, братерської дружби, які так необхідні в здобутті перемоги над ворогом.
Основна думка: ми повинні пишатись героїчним минулим України та її синами-козаками, на чолі яких були такі мудрі керівники, як І. Підкова; вшановувати їх і пам’ятати.
Кщо познайомитись з біографіями хоча б деяких митців, одразу
розумієш: що об’єднує чи не усіх діячів мистецтва — непроста доля і
непростий внутрішній світ. Насправді, люди мистецтва дуже рідко бувають
гармонійними внутрішні й прості у спілкуванні. Можливо, саме це
внутрішнє напруження і стає поштовхом до творчості, до розвитку, до
самовдосконалення. Бувають письменники, які пишуть настільки досконалі
твори, що їм можна дозволяти собі певні диватсттва: внутрішню
суперечливість, людські слабкості. Бувають такі люди, що мають не одну
їхню вдачу, насправді героїчне життя (не високими вчинками, а
повсякденною силою духу) цим людям можна вибачити якісь невдачі у
професійному житті. Бувають люди, які до глибини душі вражають і своїми
діями, і своїм внутрішнім світом. Саме такою видається мені Леся
Українка.
Хтось із тогочасних українських письменників сказав, що в українській
літературі того періоду є тільки один справжній чоловік — і це Леся
Українка. Як будь-якому жарті, у цій фразі є тільки частка жарту. Усе ж
інше — правда. Л.Українка своїм життєвим шляхом і своєю творчістю
спростовує тезу про «слабкість». Не легко знайти в українській і
світовій літературі приклад такої сили духу, яку мала ця жінка. Я досі
дивуюся, як цій людині вдалося сумістити нежіно вдачу, справжню
жіночність (принаймні із текстів та фотознімків судячи) по при талант.
Що означає бути самим собою? На мій погляд, бути самим собою — значить діяти у відповідності зі своїми бажаннями, володіти індивідуальними, властивими тільки тобі якостями, мати свої життєві принципи і не відступати від них, якщо, звичайно, життя у відповідності з цими принципами зручна і виправдана. Іншими словами, бути самим собою — значить надходити з волі своєї душі і свого серця.
Але чи можливо зберегти свою індивідуальність в умовах нашої сучасної дійсності? Якщо так, то яким чином? Якщо ні, до чого це може призвести? На жаль, реальне життя, точніше, сучасне суспільство, диктує нам свої закони і правила (насамперед з точки зору етики і моралі), яким людина вільна підкорятися або не підкорятися, залежно від того, чи відповідають громадські правила основам його моралі.
На мій погляд, умови сучасного життя не дозволяють людині повною мірою висловити свою сутність, своє єство, жити згідно душевної волі. Переслідуючи певні життєві цілі (заміжжя, престижна робота тощо), людина пристосовується до цих умов, зливається з натовпом, намагається бути схожим у своїх діях на більшість, втрачаючи тим самим свою індивідуальність. Яскравим прикладом може служити таке явище, як мода, правилам якій підпорядковуються всі без винятку. Однак «загальним» може бути не тільки одяг, тобто якесь зовнішній прояв сутності, а й мислення, і не кожна людина в тій чи іншій ситуації надійде у відповідності зі своїми почуттями і бажаннями. Можливо, це доля слабких, невпевнених у собі, нетворчих людей, що бояться жити за власними правилами. Дуже часто для нас, особливо дівчат, складно і страшно бути в меншості, однією захищати і відстоювати свою думку перед іншими людьми. Але такі вчинки, як правило не проходять безслідно. Історія знає безліч сильних, талановитих жінок, які були лідерами, вміли повісті інших за собою, надихнути і вселити надію. Але вони всіма правдами і неправдами боролися з «більшістю», приносячи в життя щось нове і тому незрозуміле оточуючим. Жанна Д’арк, Олександра Коллонтай, Маргарет Тетчер, Ірина Хакамада — вони відомі всьому світу не через те, що погоджуються або пристосовуються, а через свою вірність принципам і сміливості ці принципи виражати і захищати.
Але, з іншого боку, чи зрозуміє суспільство людини, що намагається жити не так, як усі, чи не призведе вираження своєї індивідуальності до замкнутості і самоти цієї людини? Ні, якщо він сильний, самодостатній, здатний знайти сили протистояти думці більшості. У сильної людини думки перетворюються в дії, а не в фантазійні образи.
Можливий третій варіант, коли мета дійсно виправдовує засоби і можна (навіть потрібно) на деякий час надіти маску і стати таким, яким тебе хочуть бачити, але в душі своїй все-таки залишатися таким, який ти є. На мою думку, це так само якість сильних людей, здатних відстоювати свою життєву позицію, хай не у відкритій формі, але залишатися самими собою. Дуже яскраве підтвердження цьому можна знайти в шекспірівських рядках: «Життя — театр, і всі ми в ній актори». Ця фраза зайвий раз доводить, що бути самим собою — важка справа. Це дійсно «справу», яким потрібно займатися, яке необхідно в собі виховувати, щоб не бути схожим на інших, бути цікавим для оточуючих. Це особливо важливо для нас, дівчат, охочих привернути увагу якийсь своєю родзинкою, тим, чого немає в інших. І справа навіть не в красі зовнішньої, яка всього лише посудина, в якій заховано головне — особистість людини, її характер. Потрібно прислухатися до свого серця, своєї душі, бачити в дзеркалі насамперед саму себе, а не подругу з сусіднього під’їзду або відому актрису. Тільки в цьому випадку можна знайти душевну гармонію, а це найголовніше.
Симоненко доводить, що щастя не лише в матеріальних благах, достатку. Людина має розуміти красу природи, прагнути жити в гармонії з навколишнім світом і собою. Поет звертається до нас: «Гляди ж, не проспи». Є люди, які думають, що в них все попереду, не поспішають робити добро іншим.Кожна людина — цілий світ. Людина замислюється — а чи так я живу? Що треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять? А сьогодні все для тебе, говорить поет, отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів.В. Симоненко сміливо ламав стереотипи, оспівуючи не полководців, героїв, керівників, а простих людей, які творять щоденний подвиг. Мільярди людей… усі вони неповторні й несхожі. Вони, як зірки на небі, де кожна горить незвичайним світлом. Він сміливо заявив: «На світі безліч таких, як я. Та я, Їй-Богу один». З точки зору ліричного героя, людина — це унікальна особистість з не повторним внутрішнім світом. Спеціально для неї створений весь світ, і потрібно скористатися цим даром.<span>Ця поезія спонукає до роздумів про кожного з нас: які ми є, чи відповідаємо тим критеріям людяності, які утверджує своєю поезією В. Симоненко. Треба гідно прожити життя, лишити добрий слід на землі, бо призначення людини — творити добро, жити відповідно до законів людської моралі.</span>
Яким я уявляю майбутнє Ванюшки (за оповіданням М.О.Шолохова «Доля людини»)Про страхіття Другої світової війни можна дізнатися з тих цифр, за якими стоять десятки мільйонів загиблих; можна дізнатися з кадрів кінохроніки воєнних років — побачити перетворені на руїни міста як у країнах, котрі намагалися поневолити фашисти, так і у самій поваленій Німеччині. Війні присвячено багато художніх фільмів, літературних творів поетів і письменників різних країн.Із перших рядків хвилює душу і, здається, залишається з тобою назавжди трагедія російського солдата Андрія Соколова, про яку розповів письменник Михайло Шолохов в оповіданні «Доля людини». Андрій Соколов доблесно воював, але були в його ратній справі і поразки. Він потрапив у полон, де переніс неймовірні страждання, але випробування долі подолав мужньо.Після війни, коли, здавалося, на нього чекало світле життя, нова трагедія звалилася на Андрія Соколова. Він дізнається, що вся його родина загинула. Замість родинного будинку — вирва від бомби. Але й на цьому випробування солдата не скінчилися. В останній день війни загинув його син. На білому світі він залишився сам як билинка в полі. Куди подітися? Андрій Соколов поїхав в Урюпінськ до приятеля. Там він працював водієм, і доля послала йому маленький промінь надії на зміни в житті. Андрій зустрічає на вулиці хлопчика-сирітку, на вигляд п'яти-шести років: «Такий собі маленький обідранець: личко все в кавунячому соку, замурзане, вкрите пилюкою, брудний, нечесаний, а оченята — як зірочки вночі після дощу!..» Зустрілися дві самітності — солдат, що зазнав скорботи, і хлопчик, чиє життя понівечила війна у такому юному віці.Хлопчик прихилився до Івана. Йому подобалося, що Андрій водить авто. Дороги, романтика — все це наповнювало душу дитини радістю. Але навколо була розруха, незрозумілим було майбутнє і хлопця, і самого Андрія, і сильнішими за будь-які кровні узи були слова Андрія Соколова, звернуті до Ванюшки: «Я твій батько...»Ось і хотілось би, відштовхуючись від цих слів, уявити майбутнє батька і сина, немов продовжити за письменника історію Ванюшиного життя. Цю історію неможливо відокремити від долі Андрія Соколова. Звичайно, були певні формальності, і прізвище Івана стало Соколов. Андрій, виховуючи його, прагнув, щоб хлопчик був пристосований до життя. Адже війна добре пом'яла солдата, підірвала його здоров'я. З Андрієм будь-якої миті могло статися щось лихе, і тому він поспішав навчити дитину різних корисних речей: він навчав Іванка грамоти, вміння обслуговувати себе, багато розповідав про техніку і навіть садив його під час рейсу собі на коліна, дозволяв керувати машиною.Андрій вчив сина бути мужнім, сильним, не розгублюватися у разі невдач, бути чуйним до чужого болю. Саме таким був Андрій Соколов. А потім Іван підростав, була школа, після якої він пішов у армію, і мабуть, став юнак військовим шофером. Потім у мирному житті Іван Соколов також був професійним водієм. Він обзавівся власною родиною, і коли народився син, він назвав його Андрієм...<span>Мені здається, що тяжка доля Івана, як і Андрія Соколова, невипадково пов'язані з дорогою. Дорога стала символом оновлення їхнього життя. Горе і втрати залишилися позаду, а попереду чекали зустрічі з добрими людьми. І тільки пам'ять зберігала сумні миті життя обох. А радість — вона була поруч.</span>