Саме ці непрості часи історії нашого народу відобразив у своєму оповіданні під назвою «Дорогою ціною» видатний український письменник Михайло Коцюбинський. У своєму творі він удало порівняв тогочасних селян з волелюбним, але майже знесиленим туром, якого обтяжувало важелезне ярмо панства. У ті часи у кріпаків єдиною можливістю здобути собі свободу була втеча з панського маєтку і поступово це явище набрало масового характеру. Та така свобода найчастіше здобувалася занадто дорогою ціною, іноді ціною власного життя та життя найдорожчих людей. Прикладом цього стала історія двох молодих людей – Остапа і Соломії – головних героїв оповідання. Вони теж єдиним шляхом до бажаної свободи та щасливого життя бачили лише втечу від пана.
Незважаючи на досить коротке життя двадцятирічний Остап вже чимало настраждався. Його мати і дідусь теж були кріпаками, до яких, як і до інших селян, пани ставилися гірше, ніж до худоби. Та від свого дідуся Остап чув багато розповідей про вільних козаків, про Запорізьку Січ та про життя вільних українців. Вже з дитинства в уяві хлопця малювалися картини справжнього вільного і щасливого життя у власному будинку, життя за своїми планами і бажаннями, життя з дружиною та дітьми. Поступово ці мрії лише міцніли, тому зрозуміло, що врешті-решт вони повинні були колись здійснитися. І такий момент, коли потяг до простого людського щастя переважує все інше і примушує хлопця прийняти важливе, але дуже ризиковане рішення – утекти як наділа від пана, утекти у ті краї, в яких «хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю» врешті-решт настає.
Всесильне слово «свобода» надало Остапові сил і, попрощавшись зі своєю коханою Соломією, він вирушає у путь. Але й Соломія ніяк не була щасливою, бо попри її кохання до Остапа дівчину віддали заміж зовсім за іншого чоловіка. Не витримує і вона такого життя, перевдягається в хлопця та теж вирушає за своїм нареченим. Але не прагнення до свободи, а велика сила кохання відправляє Соломію у смертельно небезпечний шлях до свободи, на якому вона була готова розділити зі своїм коханим усі страждання, а потім і добру чи лиху долю.
Скільки страждань, скільки переживань прийшлося пережити Остапу і Соломії під час цієї важкої і небезпечної подорожі, скільки перешкод довелося здолати закоханим! Та коли нарешті вони майже досягли мети, нещастя спіткає наречених. Остап опиняється у в’язниці і його планують відправити назад до пана. А Соломія, намагаючись врятувати свого коханого, гине у хвилях Дунаю.
З часом отримавши свободу, Остап повертається туди, де він втратив найдорожче у світі – своє єдине на все життя кохання. Він доживає свій вік у повній самоті і лише страждає, дивлячись на хвилі, які стали останнім притулком його коханої. І нам невідомо, що в його думках, та що в його серці, про це ми можемо лише здогадуватися. Скоріш усього, він до кінця своїх днів роздумував над тим, чи не дуже дорогою циною інколи достається людям бажана свобода, чи варта вона життя найближчих та найдорожчих для нас людей. Відповідь на це питання досить складна і неоднозначна, бо коли події, схожі з подіями в оповіданні, не торкаються особисто нас, можна сказати, що свобода варта і життя, а коли стане справа за нами, ми будемо примушені зробити дуже складний життєвий вибір, який залежить від кожної людини і який буде зроблений згідно з її моральних принципів та поглядів на життя. Щодо мене, то на мою думку, воля може бути здобута ціною власного життя, але ніяк не ціною життя найближчої і найдорожчої для тебе людини.
Із чого слід починати? «Перш за все, слід забути про будь-які сімейні традиції, якщо вони якимось дивом збереглись у вашій сім’ї. Все то пережитки минулого. Тепер нові часи, нові імена. Не варто в ці дні згадувати батька Арсена чи діда Андрія, а тим більше прадіда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись і над майбутнім. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до підібраного вами імені. Це їх не цікавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в ці щасливі для вас дні має вас цікавити, так це “Книга власних імен” та поради знайомих». Та швидко бажання назвати дитину на честь якогось із пращурів зазнає фіаско під неабияким тиском друзів та знайомих. Вашу дитину всі хочуть назвати якось незвичайно, небуденно і вже ж, зрозуміло, нетрадиційно. За цих обставин забуваються імена українські, що переходять від покоління до покоління. Так серед Тарасиків, Богданків з’являється Жюль, Жни чи Гарик. Підрісши, така дитина почуватиметься незатишно серед однолітків, які частенько ще й кепкують з носія чудернацького імені. А щоб того не трапилось, Олег Чорногуз за допомогою гуморески радить щасливим батькам зупинитись і добре подумати, перш ніж дати ім’я своєму немовляті. «Останнє, що я вам пораджу, це не забудьте за гармонію імені й прізвища. Це дуже важливо, Подаю приклади: Ніпель Кукурудза, Травіата Пацюк, Жульєна Миска, Анжела Кендюх, Вольдемдр Копистка, Гонората Пузир, Геракл Гарбуз, Жузі Коза, Неда Баран, Атгіла Шкапченко й Аполлон Козолуп. Якщо ця гармонія є, вважайте, що ім’я ви вибрали правильно. Діти вам дякуватимуть. Особливо, як підростуть».
<span>П.ЗАБОЛОТСЬКИЙ
</span>Працюючи в стінах Академії, І. Сошенко почув від родича В. Ширяєва ім’я Тараса Шевченка. Незабаром вони познайомилися. У розповіді І. Сошенка, записаній М. Чалим, згадка про зустріч у Літньому саду чомусь відсутня. Зі слів Івана Максимовича виходить, що, почувши про Тараса, він через знайомих запросив його до себе. Т. Шевченко прийшов наступного ж дня. «Одягнений в засмальцьований тиковий халат, сорочка й штани з грубого полотна, заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий», — згадував Іван Сошенко.А далі було те, про що розповідають численні біографи поета. І. Сошенко познайомив Т. Шевченка з Євгеном Гребінкою, привів до Академії, де Тараса чекало знайомство з В. Григоровичем, О. Венеціановим, К. Брюлловим, А. Мокрицьким... Перед Тарасом відкривався інший, вільний мистецький світ. Святковими днями, вириваючись зі своїх ремісницьких буднів, він ішов до Ермітажу помилуватися шедеврами живопису. «Душа його поривалася в Академію», — згадував І. Сошенко.<span>Омріяна воля була дарована Т. Шевченку квітня 1838 року. Завдяки Іванові Сошенку ми маємо можливість зримо уявити пережитий Тарасом момент великої радості. «В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего «Евангелиста» (незавершену картину. — В.П. ), чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: Свобода! Свобода! — Чи не здурив ты, — кажу, — Тарас? А он все свое — прыгает да кричит: Свобода! Свобода! Понявши, в чем дело, я уже, со своей стороны, стал душить его в обьятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети» (Чалый М. Иван Максимович Сошенко. — С.36).</span>Невдовзі Тарас перебрався до Івана на квартиру. А далі сталося те, про що І. Сошенко згадував із досадою. Довго очікувана свобода захмелила Тараса, в ньому поселився «світський біс». Як несхожий реальний 24-25-літній Тарас Шевченко на того «канонізованого» поета, сакральний образ якого заважає розгледіти живе обличчя. Він був молодий і талановитий — веселий, життєрадісний «зух», якому вже не треба було цілими днями фарбувати паркани та дахи. Він потрапив у коло Карла Брюллова, у світські салони, де збиралася петербурзька аристократія. Відкрита, вільна від світського глянцю, світла й м’яка Тарасова вдача привертала до себе увагу жіноцтва...<span>Івану Сошенку здавалося, що його друг легковажить талантом. «Познакомившись со знатными барами посредством К. Брюллова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался, и даже с претензиею на comme-il faut-ность (елегантність. — В.П. ), словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, несвойственную нашему брату бедняку-плебею Так-то, думалось мне, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз принимался уговаривать его, чтобы он бросил разгульную жизнь и серьезно принялся за дело: «Эй, Тарасе, схаменись! Чом ты дила не робиш? Чого тебе нечиста мати носить по тым гостям? Маеш таку протекцию, такого учителя!» Куда тоби! Шуба енотова, ципочки не ципочки, шали да часы, да лихачи извощики... Закурив-же, думаю, мий Тарас, не буде з нього ничого доброго!..</span>Правда, по временам он сидел и дома, а все таки делом не занимался: то спивае, то пише соби щось, та все до мене пристае: «а послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?» Та й почне питать свою Катерину (он в это время писал ее). — Та отчепись ты, кажу, с своими виршами! Чом ты дила не робиш?»Цікава психологічна колізія! Двоє друзів-земляків зі схожими долями, а як неоднаково провидіння вело їх життєвою дорогою. Художник-ремісник, схильний нарікати на несправедливість долі, й геній із притаманною йому моцартівською легкістю, з не до кінця ще усвідомленим покликанням... «А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет», — виправдовувався згодом І. Сошенко.<span>Був і ще один — цього разу пікантний — сюжет, який ускладнював стосунки Івана й Тараса. Про нього І. Сошенко згадував так: «У Марьи Ивановны (хазяйки квартири. —В.П. ) жила племянница- сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашему брату-художнику влюбиться недолго, и я полюбил ее от души, и даже (грешный человек) подумывал было на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня. Долго я скрывал свое неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержал: разбранив Тараса, я выгнал его из квартиры, хотя тем нисколько не помог своему горю: Маша стала уходить к нему. Уже по выезде из Петербурга в Нежин, я узнал, что в академию подана жалоба от какой-то немки на Т. Шевченка. Жаль мне бедной Маши!»</span><span>Проте фінал цієї історії — цілком щасливий. «Узнав о моем назначении, — розповідав Іван Сошенко Михайлові Чалому, — Тарас, чувствуя себя передо мной не совсем чистым, пришел со мной проститься, и мы расстались как добрые приятели, как будто между нами ничего и не было».</span>
Бити байдики - нічого не робити
пекти раків - червоніти
з'їсти собаку - стати досвітдченим фахівцем
тримати язика за зубами - мовчати
за ніс водити - обманювати
точити баляндраси- базікати
вовки ситі і вівці цілі - ніхто не постраждав