<span>Ледь-ледь
розвиднілось, у конюшню прийшов
Степан. Всю ніч він не спав - не мав спокою через коня. Його тривожили
думки. То були справжні муки совісті.</span><span>
- Нащо було коня батогом бити? - картав він
себе. - Хіба я не знаю, що то за кінь? Знаю. Це білий кінь, це ж майже людина.
Він же розумніший за мене. Та й то правда - він з циркових коней, а я? Що я
бачив у житті? Виріс сиротою, без батька. Вчитися - не вчився, у школу не
було в чому ходити. Все життя - чорна робота від ранку до ночі. Може, тому
я такий злий? Єдине, що люблю і знаю - коні. Так ось, коня ні за що
образив. Ну, тепер все буде інакше. Нехай тільки я його знайду. Не любить він привід крутити - не
посилатиму. І до міста нехай інші їздять. Буду його інколи відпускати самого попастися, нехай дитинство згадає.
І незугарний чоловічок з сіро-землистим обличчям та брудними корявими руками, обягнувши на голову сірого пом*ятого кашкета, подався у степ - шукати Шептала.
</span>
Баю, бай. Баю, бай.
Спи синочко (доню) засипай.
Очки маленьки закривай.
Хай тобі снить сон.
Прийде Кіт - воркотон.
Баю, бай. Баю, бай.
Спи синочко (доню) засипай.
Про хлопчика, який був не такий як усі люди. Який беріг красу природи і опікувався нею.