Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з "паралітиком", який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому ...заснути я не можу.
Автор не вірить, що українському народові "...на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм...", що його долею буде "укрита злість, облуд-лива покірність..."
Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже "задармо стільки серць горіло ...найсвя-тішою любов'ю...", невже "задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців...", невже
Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?
"О ні!" — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України:
Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
Якби народу дати слово—вогонь, "пісню... палку, вітхненну, що міліони порива з собою..."! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і "стидом". Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з'являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє:
Дорослі допитливі розуми всі шукають істини і не помічають її у себе під носом. Але варто їм всього-лише трішки задуматся і озирнуться і відповідь поруч. Але вона не так вже проста, як здається. Давайте оглянемося разом! Коло та навколо весело і безтурботно росте молодшого покоління. Саме діти - ці маленькі крихытки щастя - є найбільшою наукою. Особливо чудово, коли маленьке усміхнене сонечко смикає тата чи маму за рукавчик, і серйозним голосам питає: "а чому кропива пече?" або "навіщо котові вуса?". А? Не відповісте? Ото ж бо ж, ви б навіть і не подумали! А тепер і вам цікаво! Ось так, відповідаючи на питання, батьки заново вчаться бачити світ під новим кутом і в нових фарбах. Поміркуймо ще. От приміром, розумні та кмітливі дорослі придумали техніку різну, електроніку, машини і т.д. Вони думають, що генії, підкорювачі світу ... А немає. Вони за телевізорами не бачать природи, в якій, допитлива дитина шукає собі пригод і натхнення для наступних питань. Подивимося ще глибше. Дорослі розучилися любити. Ну звідки вони взяли ці свої вигоди та ідеали? Хіба важливо це будь-якій маленькій людинці, з набитими кишенями цукерок, яка при вигляді щирої посмішки вже відчуває красу<span>Ⓐ</span>.
І комп'ютер важливий, і книги - теж.
В інтернеті можна знайти все, що бажаєш. Від червоного носка до старовинних творів письменників, які жили ще до н.е.
Однак, будь-яку книгу ніколи не замінить комп'ютер. Лише у книгах описана вся реальність тих чи інших часів, лише у них уся істинна правда існує. В інтернеті усе можна відредагувати, змінити, дописати, а в книжці не допишеш, не відредагуєш, тому як у ній пише - так і є насправді.
Пилип Швайка – справжній лицар, його поважають усі козаки й бояться вороги; про нього йде слава як про спритного, відчайдушного, невловимого козацького вихідника
Дерева хоч і не рухаются,але здаются живими.за свое життя вони багато чого побачили,почули.Столітні дуби бачили життя цілих поколінь.Стоячи на одному місці,вони,десятиліттями тихо спостерігають за нашим життям.Вони бачили багато - як тече життя в тихих селах,як гомонять міста,я течуть ріки,як шумить вітер серед поля,як кров бруднила їхні стовбурі під час кривавіх битв.Воні як мовчазні спостерігачі дивлятся за нашим життям.І я кщо б дерева могли говорити,то тобі б вони б нам моглі розповісти багато історій.
