Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span> Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку. Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
В 1185 князі південної Русі об'єдналися, щоб відправитися в степ і розбити там половців. Ігор був ініціатором цього вояжу. Його підтримали найближчі родичі. Це був Всеволод Святославич (курський князь), Святослав Ольгович (Рильський князь) і Володимир Ігорович (путивльський князь). Також під російські прапори встали ковуї. Це був невеликий народ кочівників, що проживав на кордонах чернігівських володінь.Об'єднане військо було позбавлене багатьох союзників. Похід князя Ігоря на половців пройшов без підтримки київського князя Святослава. Причина полягала в тому, що сіверський правитель поквапився і вирішив не чекати сильного союзника, який ще тільки збирав полки. Поспішність пізніше зіграла фатальну роль у долі війська. Армія попрямувала до берегів Дінця, де у половців були табори, за рахунок яких можна було добре поживитися.
Тези,які можу запропонувати: -гуманний -справедливий -вміє співчувати; -спроможний увійти в положення учня; -толерантний; Справжній особистісно орієнтований учитель-це викладач,який у своїй професії не лише звертає увагу на подачу навчального матеріалу,але й приділяє значну увагу вихованню своїх учнів,їх освіті,формуванню школярів як особистості. Яскравим прикладом такого Вчителя з великої літери є Василь Сухомлинський.Свої положення та власні бачення сучасного педагога він викладає у численних працях,зокрема у збірці "Серце віддаю дітям",де найяскравіше висвітлено основні ідеї та погляди щодо якісного працівника освіти. (думаю,це досить хороший початок для розвитку думки.Якщо що,можеш сміливо списувати,бо я писала самостійно)
Кого я вважаю справжнім другом Відповісти на це питання і просто, і в той же час важко. Просто, тому що все начебто б знають, які повинен бути один: перш за все вірним і відданим, а ще добрим, чесним, сміливим, чуйним, таким, який не побоїться сказати тобі всю правду, але завжди підтримає у складній ситуації ... Важко, тому що ти і сам повинен відповідати цим якостям. Важко, тому що ми більше думаємо про себе, свої інтереси ставимо вище інтересів іншої людини. Від іншого вимагаємо самопожертви. Але ж рух завжди має бути обопільним. А у нас часто все - одностороннє. Якщо один рухається, а другий стоїть на місці, чи вийде зближення? Напевно, так. Але воно буде не справедливим. Один - піде свій відрізок шляху, а другий - ні. Іноді мені здається, що ми пред'являємо надмірні вимоги до своїх друзів. Адже кожна людина має право на помилку, у кожного є недоліки. Напевно, ми це зрозуміємо пізніше, коли подорослішаємо і станемо мудрішими. А поки все-таки треба думати про те, що якщо ти хочеш, щоб тебе назвали справжнім другом, треба самому бути таким, яким ти хотів би бачити свого друга.
Перші друковані книги в Україні («Буквар» — 1574, «Апостол» — 1574, Біблія — 1581)
Великим стимулом для розвитку національних літератур у Європі було книгодрукування, яке виникло в Німеччині й швидко перейшло до інших країн. Початком друкування вважається 1455 р.,— тоді вийшла перша в Європі велика за обсягом книжка латинською мовою, так звана «42-рядкова Біблія», яка є шедевром друкарського мистецтва.
У другій половині ХVІ ст. стало розвиватися на Україні друкування книжок, організатором якого був знаменитий російський першодрукар Іван Федоров. Оселившись у Львові, він випустиву 1574 р. «Апостол» за зразком надрукованого в Москві. Закликаний до Острога, Іван Федоров і там заснував друкарню, з якої вийшла в 1581 р. відома «Острозька Біблія». Видання Федорова були значною допомогою в боротьбі проти полонізації.
У наступні десятиліття в різних регіонах України засновуються приватні, а пізніше й державні друкарні. Упродовж 1574–1648 рр. в Україні вже діяло понад двадцять друкарень. Їхня продукція стала зброєю у боротьбі проти економічного і духовного поневолення українців, підносила їхню національну свідомість. Друкарні й школи стали осередками, у яких гуртувалися діячі науки, мистецтва, освіти.Антидемократичні уряди завжди боялися правдивого друкованого слова і жорстко розправлялися з авторами.
У жовтні 1720 р. Петро І видав указ, за яким заборонялося друкувати будь-які книги староукраїнською літературною мовою. Відкривати нові друкарні не дозволялося. Видавнича справа в Україні почала занепадати; гальмувався і літературний процес, бо художні твори не було де друкувати.