Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span> Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку. Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
I. Історична повість "Захар Беркут" (тема — боротьба українського народу проти монголо-татарських загарбників у XIII ст.; ідея — саме народ є рушійною силою історії).
II. Протистояння героїв повісті — представників двох таборів (мирні жителі карпатського села Тухля і Захар Беркут — монгольські загарбники і зрадник боярин Тугар Вовк):
1. Головний герой повісті Захар Беркут (найстарший, найдосвідченіший у Тухлі; значення прізвища — волелюбний, мудрий птах; має великий життєвий досвід; відчуває власну відповідальність за долю рідної землі; на його боці — правда, любов, Бог, громада, навіть природа).
2. Боярин Тугар Вовк (хижа, пихата людина, має намір володіти землями Тухольщини і поневолити її людей, заради цього йде на зраду; від нього відмовляється навіть рідна дочка; він загинув разом з монголами; заслуговує на презирство).
3. Монгольський воєначальник Бурунда (лютий, жорстокий загарбник; звірячий характер виявляється у ставленні не тільки до мирних жителів, але й до своїх вояків; розум, сила, хоробрість послуговують злу, руйнуванню, смерті).
ІІІ. Утвердження всеперемагаючої сили народу (сила любові до рідної землі, мудрість, народна єдність — ось що допомагає вистояти у найстрашніші часи випробувань і лихоліть).
Т. Вовк — не щасливий. Батьків своїх не пам’ятає, втратив дружину, а пізніше й дочка відцуралася батька. Але в цьому Тугар Вовк сам винний. Його гордість, зарозумілість, зневажливе ставлення до народу, прагнення до влади знаходять вияв у його вчинках, перекреслюють батьківські почуття і хвилинне благородство (коли рятує життя Максимові). Тугар Вовк любить полювання, він дуже хоче кимось керувати, до того ж він — подвійний зрадник.
Він може бути прощений.Тому що він спокутував свою провину
<span>В цьому році зима не вдягала білої свити. Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав. Пошукала, поплакала... Що ж робити? -- Бідувала в старій із торішніх зів’ялих трав.
Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць. Сперечалася з морем, несла сум’яття вітрів. Все збиралась на силі, та не встигла огледіться, Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.</span> <span>Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки. Лід кришився, б’ючись об каміння берегове... І нарешті по Одрі -темній, широкій - На останній крижині самотня чайка пливе.
- Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря? Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна. А крижина тонка. А крижина майже прозора... Ну, а що, як її підмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила? затріщить і відломиться... Піде вода кругами... - Дивна людино! Я ж маю крила, Нащо крилатим ґрунт під ногами?</span><span> </span>
Корифей — провідний актор у хорі Давньогрецького театру, керівник хору.
Корифей промовляв від імені хору дурнiв, коли тому доводилося брати участь у дії п'єси. На ранній стадії трагедія розпочиналася з виходу на оркестру хору на чолі з корифеєм - парода. Корифеєві належав вступний речитатив в урочистих анапестах. Корифей здійснював контакт між акторами і хором він двома-трьома віршами підводив підсумок почутому монологу, або повідомляв про прихід нового персонажа, або напучував того, що йде.
З часом слово корифей набуло переносного значення провідної особи, світила в будь-якій галузі. Наприклад: корифей науки, корифей медицини.
