Испытания юного капитана (по роману Жюля Верна «Пятнадцатилетний капитан») Древний философ Вергилий говорил: «Отважным судьба помогает…». Примером этого является роман Жюля Верна «Пятнадцатилетний капитан».
В своей книге французский писатель рассказал о чрезвычайных приключениях юного Дика Сенда и его друзей в открытом море и трущобе тропической
Африки. Герои книги прошли невероятно трудный и длинный путь - от берегов Новой Зеландии к Калифорнии. Они преодолевали на своем пути и океанские пространства, и африканские джунгли, населенные дикими племенами людоедов и злыми хищниками.
Эти люди не были профессиональными моряками или опытными путешественниками. Мисис Уэлдон и ее пятилетней сын попали в беду, ей не на кого было рассчитывать, кроме
Дика Сенда, пятнадцатилетнего юноши, который служил младшим матросом на корабле ее мужа. И Дик Сенд понял это, и оправдал доверие более взрослых людей. После гибели экипажа «Пилигрима» ему пришлось стать капитаном шхуны и взять на себя ответственность за жизнь миссис Уэлдон и ее малолетнего сына и стать капитаном своей небольшой команды после того, как шхуна разбилась об рифы, а ее пассажиры оказались в трущобе тропической Африки.
Немало испытаний выпало на их судьбу. Но тяжелее всего было пятнадцатилетнему капитану, так как от его действий, его решений зависели судьба и жизни людей, которые доверились ему. И он оправдал их ожидания. Дик Сенд «был уже почти мужчиной в ту пору, когда его ровесники еще оставались детьми» пишет о нем Жюль Верн. Сын неизвестных родителей, который вырос в воспитательном доме, мальчик еще в детстве твердо решил «выбиться в люди» своими силами. «Трудная работа моряка уже подготовила его к жизненным битвам».
Автор пишет, что «у него было лицо человека не только сильного, но и отважного». Отважный человек сначала думает, а потом действует. «Отважным», а не просто храбрым почти всегда улыбается судьба» вслед за Вергилием повторяет Жюль Верн. Дику Сенду пришлось думать о многом, когда он один уцелел из всего экипажа шхуны и остался капитаном. Ведь он не успел еще усвоить всех премудростей морского дела.
Ему приходилось полагаться во многом на интуицию, естественную сообразительность, наблюдательность. Даже через несколько лет, когда Дик получит диплом настоящего капитана, его будут мучить укоры совести: «Если бы на борту «Пилигрима» я знал все то, что должен знать настоящий моряк, скольких несчастий удалось бы избежать!»
Но в том и заключается заслуга юноши, что он, не имея ни достаточных знаний, ни опыта, с честью справился с возложенными на него судьбой обязанностями капитана и вывел свою «команду» из всех испытаний с минимальными потерями. Сам Дик Сенд и не подозревал, что «сделал что-то такое, что называют блестящим подвигом». Его решительность, мужество, твердость сделали из него настоящего героя.
А усердие и трудолюбие помогли получить необходимые знания и диплом капитана, уважение людей. Но по характеру Дик оставался простым и скромным юношей. Ведь он только начинал трудный путь настоящего капитана одного из кораблей Джеймса Уэлдона.
Хлопчик надзвичайно тонко відчуває красу природи, вірить у різноманітні дива, що відбуваються навколо. А ще він любить лебедів, що пролітають над їхньою хатою. «Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів». Дід розповідав Михайликові, що лебеді приносять весну, і хлопцеві дуже хотілося, щоб лебеді залишалися у них назавжди. Але слід сказати якесь таємниче слово, щоб вони послухали, та хлопчина ще його не знає. Михайлика дивує малесенький підсніжник, що пробивається крізь снігову ковдру, теплий літній дощ, гриби у лісі, він жаліє лісових мешканців.Михайлика зачаровують плугатарі, які творять диво зростання хліба. Величезним щастям було для нього доторкнутися до плуга, провести свою першу борозну, тому що тільки тоді по-справжньому розумієш смак хліба.А ще герой має хист до науки, любить читати. Книга для нього теж диво, яке відкриває нове і невідоме.Михайлик любить мріяти про дивовижних лебедів, за допомогою яких він зростає.<span>Читаєш твір — і тепло, радісно стає на душі від того, що живуть на землі такі люди, як Михайлик. Розумієш, що він не зможе вирости злим і жорстоким. Якби більше було таких людей, то життя наше справді перетворилося б на казку.</span>
<span>На узбіччі лісу росли дві берізки. Одну звали Біленька, другу – Тоненька.</span><span> Кожного ранку Біленька прокидалася з першими променями сонця й старанно збирала росу. Тоненька в цей час спала.</span><span> - Невже тобі не потрібна водичка? – дивувалася Біленька.</span><span> - Чому ж, потрібна. Але для цього не обов’язково так рано вставати.</span><span> - Як це?</span><span> - А так: домовлюся з хмаринкою-дощинкою<span> </span>– вона мене й поллє.</span><span> Берізка з подивом дивилася на сусідку - дивна!</span><span> Якось раз вона запросила Тоненьку гілочками похитати.</span><span> - Приєднуйся! – гукнула.</span><span> - Не хочу, - відмовилася та. - Я сонячні ванни приймаю.</span><span> Біленька здивувалася:</span><span> - А що робитимеш, коли вітер нападе?</span><span> - Домовлюся.</span><span> Минали дні. Почалося спекотне літо. Біленька прокидалася разом з сонечком і досхочу пила крапельки роси. З кожним днем її крона ставала сильнішою, а гілочки гнучкішими.</span><span> Подруга ж спала до півдня й просила водичку в хмаринок. Її гілочки так і залишалися тоненькими й слабкими, та це не турбувало лінивицю. «Якщо потрібно буде щось - домовлюся», - думала вона.</span><span><span> </span>Аж раптом одного дня налетів Буревій.</span><span><span>-<span> </span></span>Допоможіть! – гукнула Тоненька до хмар.</span><span> Вітрисько поглянув на небо й розсміявся. Він, граючись, розігнав захисників берізки. </span><span> - Ну що, красуне, потанцюємо? – закружляв навколо дерева.</span><span> - Я не хочу, - заплакала берізка.</span><span> - А хто тебе питатиме? – зареготав вітер.</span><span> Він закрутив віти Тоненької, пригнув крону майже до землі, і, напевне, берізка б загинула, якби не Біленька.</span><span> - Агов, Буревію, - звернулася вона до вітру. – Ти завжди такий неввічливий?</span><span> - Хто тут пищить? – відірвався від Тоненької вітер.</span>– Це ти? – підлетів до Біленької. - Тобі що жити набридло?<span> - Я тебе не боюся, - відказала берізка.</span><span> У Буревія мову відняло.</span><span> - Ти хоча б знаєш, з ким розмовляєш?</span><span> - Знаю.</span><span> - Та я тобі!.. – і він почав крутити гілки Біленької.</span><span> Але не дарма берізка щодня гілочками хитала й<span> </span>крону вигинала. Як не старався вітер, а зламати білокоре дерево йому не вдалося.</span><span> - Я ще повернуся! – пригрозив Буревій і полетів геть.</span><span> А берізка розсміялася. Вона розправила гілочки й подивилася на сусідку:</span><span> - Ти як?</span><span> - Не дуже, - ледве промовила Тоненька. – Гілки поламані…</span><span> - Нічого, нові виростуть, - підбадьорила берізка.</span><span> - Правда?</span><span> - Авжеж! Але для цього потрібно рано вставати й багато працювати.</span><span> – Я згідна, - промовила Тоненька.</span>З тих пір минуло багато літ. Ще не один вітер прилітав побешкетувати, але все марно: у берізок жодна гілочка не зламалася! <span>
</span>
З інструментами, бондарі виготовляли бочки, діжки, а зброяри виготовляли холодну зброю: мечі,луки!!!!
