<span> головний герой роману — простий селянський хлопець, син теслі з бідної родини — Жульен Сорель. Своєю тендітністю та хворобливістю він викликав ненависть у братів та батька, та й сам зневажав їх. Тому не ігри та пустощі на міській площі приваблювали його, а поглинання книжок та нескінченні розмови з лікарем наполеонівської армії викликали задоволення юнака. І Жульєн, позбавлений користолюбства, сповнюється честолюбних мрій, бажання піднятися вгору, діяти, посісти вище місце у суспільстві. Знання на латині Святого письма, вихованість, приємний вигляд приводять Сореля в будинок мера Вер'ера пана де Реналя на посаду гувернера. Але бунтівнику, борцю з гуртом багатіїв, коханцю пані де Реналь доводиться розпрощатись із "милим" сімейством і попрямувати в Безансон, до духовної семінарії. </span>
<span>Здавалося б, начитаність, знання, уміння мислити дозволять юнакові стати першим вікарієм, піднятись на кілька сходинок угору до своєї мрії, але — не судилось. Позитивні риси Жульєна викликають у семінаристів лють, ненависть, і юнак відмовляється від духовної кар'єри, розуміючи, що громадська думка в провінції реакційна. </span>
<span>Мрії завоювати світ допомагає рекомендація абата Пірара, і таким чином Сорель потрапляє у будинок маркіза де Ла-Моля в Парижі. Він невтомно працює в бібліотеці, вчиться верхової їзди, пізнає світські манери і досягає успіху. Знатна красуня покохала його, Маркіз посилає Сореля у Лондон із секретним дорученням. І все ж таки вищі кола не визнають його талантів та достоїнств, не цінять розум та порядність. Ніколи маркіз не дасть згоди на одруження своєї дочки із селянським хлопцем, плебеєм. </span>
<span>Фатальний постріл у церкві доводить Жульєна до гільйотини, гинуть його намагання піднятися по суспільних сходинках відповідно до своїх природних здібностей і прагнень. В очікуванні страти юнак відмовляється від будь-якої допомоги представників вищого світу, від помилування в разі його покаяння. Наполеонівська гординя, брехня та лицемірство довели Жульєна до загибелі. Суспільству не потрібні такі люди, як він. Місце в суспільстві залежить від грошей та походження. Мрію про славу розбито вщент. </span>
Як на мене Іван Фірцак може бути прикладом для наслідування. По при всі труднощі він йшов до мети і не здавався. Його підтримували вірні друзі, і навіть Піня. Кремезність це не знак того що ти сильний, по справжньому сильний це той хто захищає слабших і скривджених.
Нажаль більше придумати не можу
1. Ніч перед дуелем.
2. Творчі муки Федька Котигорошка або серенада.
3. Надсилання листа до редакції
4. Відповідь з релакції.
5. Перше побачення.
6. Вітьку Горобця й Петра Білого обвели навколо пальця.
7. Дуель між Вітьком і Петром.
8. Арешт.
9. У Вітьки ростуть крила.
10. Дарунок.
11. Турецький охотник.
Любов — радість, любов — джерело натхнення. Споконвічна тайна людського буття. І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. Від Ярославни, від «Слова о полку Ігоревім» через народний епос, поезію середніх віків і класику вічна тема любові прийшла до нас. Серця під впливом божественного почуття несуть дар життя і поезії… Петрарка, Шекспір, Шевченко, Пушкін, Франко, Леся Українка, Сосюра, Павличко, Ліна Костенко…<span>Людина, серце якої не плакало від солодкої муки, душа якої не боліла коханим ім’ям, не може зрозуміти цього прекрасного почуття. А якщо Бог нагородив її цим неоціненним скарбом, то народжується диво-поезія, якій судилося стати безсмертною. І не один закоханий повторював печальні Франкові слова, де і «розпука», і «невтишима тоска», де «любов… плаче так гірко». Кохання робить людину красивішою, облагороджує її. У душі виникає щось незбагненно-животворяще, народжується світ краси і величчя. Це любов водить сонце і світила, цс вона є володаркою усього досконалого, «любов душ. — це лад, це ум природи», — стверджують поети світової класики. Любов омиває наші серця цілющим дощем, ростить добро і завше стверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Любов дарує хвили: ч радості, дарує світло і тепло. І ніхто не в силі від неї відмовитися, не прийняти її.</span>
