Автор – Володимир Сосюра
Рік написання – 1938
Жанр: пейзажна лірика
Тема: зображення приходу осінньої пори
Ідея: вираження тривоги ліричного героя через опис осінньої природи Римування: перехресне
Епітети: печальні, синій, пустинних, жовтокоса, холодну, синьоока, золоті, чорного. Постійний епітет: баскім коні, берізка біла.
Метафора: «покора розлита», «В’яне все навколо, де пройдуть копита».
Удачи в учебе!!
Центральні образи повісті – Соломія та Остап. Закохані, але змушені розлучитися через примху пана, молоді люди не стали коритися долі, вирішуючи втекти в Бессарабію у пошуках кращого життя. Однак, їхній шлях був нелегким й трагічним. Автор розкриває образи саме в боротьбі з лихою долею, підкреслюючи гідність та глибокий психологізм головних персонажів. З першого погляду Соломія та Остап є типовими представниками селянства того часу, однак при глибшому розумінні твору, при подальшому аналізі поведінки головних героїв стає зрозумілим той факт, що перед нами непересічні залякані селяни-кріпаки, а люди, сповнені почуття гідності, прагненням до волі, здатними нести відповідальність за прийняті рішення й за своє життя. Треба зазначити, що жага волі присутня не тільки в зовнішня - скинути с себе кріпацьке ярмо, жити як людина -, а й внутрішня - мати змогу самому приймати рішення, бути вірним своїм принципам.Остап, вихований на розповідях діда про славне козацьке минуле, увібрав у себе всі найкращі риси: честь, мужність, відвагу: «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Він не раз закликав до боротьби с панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап є уособленням справжнього чоловіка, здатного нести відповідальність за себе й кохану людину.Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»Цікавим є також персонаж Івана Котигорошка, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті: «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш». Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою.<span>Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.</span>
Але це тільки про Шевченка
Спочатку хочеться сказати, що Тарас Шевченко — один з най- талановитіших поетів свого часу. Він надзвичайно любив природу свого рідного краю, замиловувався нею, опоетизовував її у своїй творчості. Природа була для нього живою істотою, яка мала свої примхи, певні думки, яка мала свої страждання. Особливо ж мені хотілося б зупинитися на такій його поезії, як «Ой діброво — темний гаю!».<span>
Надзвичайноромантично зображує поет зміну пір року. Діброва в поезії постає молодою, вродливою дівчиною, яку увесь час вбирає у чарівні сукні її батько, темний гай:Ой діброво — темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік-.. Багатого Собі батька маєш.Він то одягає її у пишне зелене вбрання, то в золотий, розкішний одяг, то в білосніжну, м’яку шаль.Тарас Шевченко був закоханий в українську природу. Він вважав, що немає у світі красивішого краю, чарівнішої природи, ніж природа України. Саме тому вона бачиться поетові рлюдне- ною. Мотив оспівування природи є наскрізним у творчості Тараса Шевченка. Через це його називають співцем рідного краю, рідної природи.'II варіантБільшість віршів Тараса Григоровича Шевченка присвячена тяжкій долі кріпацького люду, засиллю панів, боротьбі народу за своє щастя.Але є в нього й ліричні твори, де описується краса української землі. Серед них мені особливо подобаються «Сонце заходить, гори чорніють...» і «Тече вода з-під явора-..».Перший вірш сповнений спокою, тиші: ось закінчився ще один день, і все відпочиває:Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє,Радіють люде, що одпочинуть...Поет у думках лине на Батьківщину, згадує і такий знайомий садочок, і мальовничі хатки, і «поле, і гай, і гори». Колись він гуляв тут з дівчиною, зустрічав ранок. Чи пам’ятає ще вона його, чи ходить зустрічати зорю на небокраї?У цьому творі відображається внутрішній світ Шевченка, його любов до України і туга за нею.У вірші «Тече вода з-під явора-..» перед нами також постає мирна картина:Тече вода з-під явора'Яром на долину.Пишається над водою Червона калина.</span>
<span>Невеличкий струмок поступово перетворюється на повноводну річку, береги якої прикрашають гнучкі верби та лоза. В очеретах живуть качки, вирощують своїх діточок. А вода тече далі і край міста стає ставом. Щоранку сюди приходять за водою дівчата, співають пісень.<span>Шевченко в ліричних віршах не лише майстерно змальовує красу рідного краю, а й розкриває нерозривний зв’язок людини з природою. Я вважаю, що такі твори допомагають нам стати кращими і більш мудрими.</span></span><span>
</span>
Ответ:
Объяснение:Поява послання Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» була викликана громадським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне — пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість. Він застерігає представників панівного класу, просить «схаменутися» і гнівно засуджує їх.
Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидит, лож єсть». Шевченко цим самим натякав на панів, які експлуатували кріпаків і водночас говорили, що люблять народ. Він усвідомлював, що українські пани глухі до потреб народу, вони «правдою торгують», самі «людей запрягають в тяжкі ярма».
Поет вважає, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тобто український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури. Автор різко засуджує тих дворян, які шукали передової культури на чужині, відгороджуючись від рідного народу, свого краю, адже «немає другого Дніпра». Ці слова дуже актуальні й сьогодні і звучать духовним заповітом нащадкам. Стали крилатими Шевченкові рядки з послання: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Поет бачив обурення селян, наростання протесту проти гноблення, тому висловив у посланні пересторогу панам, що гніт народу призведе до повстання і розправи з поневолювачами:
Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море… Шевченко закликає до боротьби проти царату і попереджає панів, що буде їм страшний суд — селянська революція.
Письменник висміює українських панів, які борються за об’єднання слов’янських народів і при цьому погоджуються підкорятися російському цареві, зневажають простолюдинів, нехтують своєю мовою.
Треба самим уважно вивчати та досліджувати свою історію, не чекати, поки «німець історію нашу нам розкаже».
Нащадкам нашим завжди слід пам’ятати «…що ми?.. Чиї сини? Яких батьків?» І якщо ми справді пишаємося легендарною славою запорозьких лицарів, то треба учитися в них волелюбності та відваги, щоб покінчити із соціальним та національним безправ’ям.
Висновок. «Посланіє» Шевченка пройнято вірою в те, що майбутнє України обов’язково стане кращим, ніж минуле. Значення цього твору як духовного заповіту нащадкам у тому, що він впливав на формування національної самосвідомості українського народу, засуджував космополітизм, «безбатьківщину», утверджував демократичне розуміння історії України та її культурного процесу.
Т. Шевченко виступає проти байдужого ставлення до своєї рідної історії, культури, мови. Послання — твір-обвинувачення і, водночас, це таки послання до тих, хто житиме у майбутньому, хто не повинен забувати життя свого народу в минулому й на цьому минулому вчитися.