Те чого не може бути на справді воно є у чарівній крамниці і вона відкривається тільки для слухняних дітей
<span>Автор часто згадує про те, яка була зовнішність Тараса Бульби. Здається, читачеві достатньо цієї характеристики: товстий чоловік середніх років з прямою поставою, великими вусами та оселедцем на голові. Він одягнений в типову козацьку одяг: шаровари, які були «ширше Чорного моря», папаху з чорних смушків, з червоним верхом. Бульба говорить голосно, але неквапливо, що говорить про нього як про успішне оратора і лідера. Тарас практично не випускає з рук свою курильну трубку. Ну і, звичайно ж, відмінно тримається в сідлі – вміння, без якого складно уявити запорізького козака. Але, тим не менш, портрет Тараса Бульби дуже легко уявити.</span>
Моховинка любила дітей, неображала їх. Те, що Хуха була зла-брехня,наклеп.
<span>Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку</span>
Яке цікаве слово «скарб»! Кожна людина по-різному його сприймає але водночас — це щось цінне, корисне, велике…Так і герої нашого твору, розшукуючи скарб, прагнули бути не тільки багатими, але й щасливими. Дуже цікаво автор розповідає про особливості пошуку скарбу. Для цього він звертається до народних уявлень, прикмет. Так, О. Стороженко говорить, що «…часом скарби і самі вилазять наверх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость…». Таким чином, письменник намагається звернути увагу читача не на самі пошуки скарба, а на те, що скарб має символічне (приховане) значення.Розмірковуючи над смислом життя людини, автор зазначає, що скарбом для кожного є його щасливе життя. Тож люди повсякчас і шукають свій скарб — щастя.Наприкінці твору О. Стороженко запитує у читача: «Чи є щасливим Павлусь?» «Чи хотіли б ви мати таке щастя, як герой твору?»<span>Отже, кожному надається право визначитися у виборі щасливого шляху. Протягом життя люди шукають свій скарб, своє щастя.</span>
