Ніжна, тендітна, надзвичайно вразлива жінка, Леся Українка була ще й по-справжньому мужньою, сильною духом. Важко хворіючи, поетеса, стиснувши зуби, перемагала біль і творила, не припиняла писати. Навіть матері не жалілася вона, була дуже терплячою, переносила страждання, не скаржачись, але той мовчазний біль не вщухав, тож плакала Леся нишком від матері, а мати — ховаючись від неї. Навесні хвороба особливо загострювалась, і молода жінка навіть не могла відчувати тих прекрасних днів, що дарувало тепле весняне сонечко. Свій страшний біль поетеса виливала в творчості. У поезії «Як дитиною, бувало...», написаній на початку лютого 1897 року, якраз у передчутті весни, ідеться про фізичні й душевні муки ліричної героїні, яка, «хоч в серце біль доходив», не зізнавалась у цьому. Вона була малою горда, сміялася, щоб не плакати. Але тепер, коли сили майже вичерпані й життя на межі, героїня боїться піддаватися безпощадній зброї сміху, бо от-от з її уст зірветься гостра, злобна епіграма, тому, «забувши давню гордість», вона плаче, аби не сміятись. Виходить, що життя грає з людиною в страшні, безглузді жарти, змушуючи ходити по краю прірви, перебувати на межі життя й смерті, що не раз відчувала Л. Українка. Філософськими роздумами про життя й смерть пройнята поезія «Тиша морська». Авторка використовує художній прийом паралелізму. Зображуючи природу, морську тишу, «ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце», поетеса захоплюється вічною красою золотавих хвиль, їхньою безмежністю, віковою величчю. І здається, ніби по морю пролягає стежечка, якою просувається човник, з його весел спадає щире золото. Душа ліричної героїні, її серце зазнали багато горя в житті, тому прагнуть такого ж спокою, як і золоті морські хвилі. Тому в тексті знаходимо слова, що виражають бажання сісти в цей дивний човен, відштовхнутися від берега й «далеко на схід сонця золотим шляхом поплисти!» Фактично маленький човник серед моря, стежечка, шлях від сходу сонця до заходу символізують перехід до іншого світу, де немає страждань і мук. У тому світі героїні не страшні ні вітри, ні підводне каміння, вона називає його краєм «вічного проміння». Л. Українка порушує філософську проблему сутності буття, його конечності, проблему життя й смерті. Героїня поезії не боїться смерті, вона сприймає її, як позбавлення від усього страшного й поганого, що довелося перенести за життя, як перехід до нового, кращого етапу, коли тіло не страждає, а душа отримує вічний спокій. У поезії «Мрії» лірична героїня згадує дитинство, коли її чарували горді, відважні полонені, що мали мужність відмовитися від життя, аби тільки не бути покореними. Такі легенди її захоплювали, такі образи ввижалися в годину гарячки, коли виявляла себе хвороба. І хоч дитинство пройшло, та мрії не зникають, героїня вірна своїм принципам, бо вважає, що кров, пролита за чесний стяг, не марна. У цьому творі надзвичайно тісно переплелися соціальні й особисті мотиви творчості JI. Українки. З одного боку, ми розуміємо, що йдеться про боротьбу з хворобою, а з іншого — бачимо й заклик до суспільної боротьби за краще життя, у якому превалює духовна основа. Творчість Л. Українки надзвичайно багатогранна, наповнена глибоким змістом, досконала за художньою формою. Тільки людина з великим серцем, чутливою душею могла так писати попри важку. хворобу й страшні випробування. Тож не дарма Лесю Українкою називають мужньою жінкою, що не корилася долі.
После этого лось погиб,но в детях остался бы образ утопающего лося.Дедушка мог бы объяснить детям,чтобы они не печалились,ведь они почти спасли его.Он мог бы их заверить,что они добрые дети и будут хорошими людьми в будущем.
Сильний вибух було чутно всюди. земля ніби здригнулася, закричала від болю. Піднялася сильна пилюка, наче осінній туман. серед обломків, мотлоху та мертвих тіл, сидів на коні Богдан Хмельницький. його очі були сумні, в серці з'явилася біль. — Перешукайте все, перерахуйте кожного загиблого! — Всі чули!? не стійте, як вкопані!- якийсь козак підловив слова Хмельницького. тіла козаків та ворогів складали біля містечка. Хмельницький хотів, щоб поховали кожного. найскладніше було тягати каменюки, пилюка ускладнювала роботу. один із козаків, його називали Копа, сидів на обломках церкви. він був слабким козаком, тому не міг домогти. завжди над ним знущалися, і зараз не обійшлося без цього. — Та що ти, Копа, чи не їв зранку, що сили не маєш? - веселий гомін піднявся серед козаків. це їм повезло, що Хмельницький не чув. вони вже майже збиралися йти, але Копа все ще сидів на обломках. — Теж мені, силачі...- пробубнив хлопець та вже збирався йти, але почув чийсь кашель. — Чи чується меня, чи справді хтось кашляв?- він нахилився до обломків та прислухався, але нічого так и не почув. — Тю, хай тобі грець! вже з глузду з'їхав! але у відповідь знову кашель. сильний, голосний, чоловічий кашель. Копа затих, а потім почав панічно розбирати каменюки, роздираючи свої руки. —Живі!!! Тут є живі!!! На крики Копи збіглися козаки та стали йому допомагати. під обломками лежав Антось, накривши собою Орисю. десь в глибині душі Хмельницького проявився промінь маленької радості. Антось постраждав більше, тому його довго виходили. дуже довго він пролежав без свідомості и марив, звав Орисю. дівчина, коли прийшла до себе, сиділа весь час біла Антось, годувала його і тримала за руку. нарешті коли хлопець прийшов до себе, їх позвали до Хмельницького. нагородивши обоїх почесними званнями, він благословив їх. Орися стала героїнею, а Антосю дозволили залишитися з козаками. через деякий час вони зіграли гучне весілля, на якому був Хмельницький. на весіллі Антось висловив свою думку щодо об'єднання України, за й що отримав запрошення приймати участь у визвольній війні. пара оселилася в тихому селі, де незабаром у них народився синочок. Антось приймав участь у більшості битв, вдома його чекала Орися з діточками. Антось та Орися виховували своїх дітей гідно. Вони померли своєю смертю, в спокої та щасті. за їх сміливий вчинок бог нагородив їх довгим та щасливим життям.
Питання про долю персонажа роману «Місто» Степана Радченка досить неоднозначне. Автор показує нам шлях поступового кар'єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією. Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста з метою вступити в технічний інститут, а після його закінчення повернутися до села. Але вже з початку він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, ницого, затурканого, і намагається якомога швидше від нього відмовитись. Символічним актом на позначення цього стає спалення старого одягу, Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього з жінкою. Починається шлях від однією перемоги до іншої. З підвищенням у соціальному статусу» герой змінює жінок, що стають знаками його зростання; від темної селянки Надійки до блискучо впевненої в собі балерини Рити. Автор не змальовує традиційного для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Адже він лишає на своєму шляху покинутих жінок і зраджених друзів, а його поведінка іноді набуває тваринно-примітивних рис, як у епізоді з Надійкою. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкрі-те, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба тілесного й духовного, ницого й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману.<span>Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інститут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літературній сфері і починає писати доволі успішні оповідання. Отже, на поверхні — шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане». Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя поступово переходить із категорії «чуже» у категорію «своє», тому проблема завоювання просто зникає. Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття виявилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо «людина зниюшвід тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених». Його творчість — це шлях «від хлоп'ячої витівки до душевної виразки». Розчарування в місті, яке видається Рад-ченку «помилкою історії», пробуджує в його душі прагнення повернутися до першовитоків, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Проте зробити це виявляється неможливим і через об'єктивні (Надійка вже одружена й вагітна), і через суб'єктивні причини. Готовність відмовитися від минулого призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини «без грунту», яка усвідомила втрату самоідентичності та духовної основи, є одною з наскрізних утворі. Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі інших, Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звільнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку людини та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: «І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей».</span>
