Суспільно-побутові пісні — це народно-пісенні твори про умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі. Це пісні про гірку долю простого люду в умовах тоталітарних режимів, соціальну нерівність, громадські, родинні, побутові конфлікти, природне віковічне прагнення народу до волі, пошуки шляхів до кращого життя тощо.
Коломи́йки — коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю або існувати незалежно від нього. Часто вони об'єднуються у в'язанки, які не мають, проте, сталого змісту, а залежать від уподобання співака та обставин виконання.
Соціально-побутові пісні: Ой, на горі та женці жнуть. Стоїть явір над водою. Гомін, гомін по діброві. Ой, у полі криниченька.
Коломийки: Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу, Як попросять заспівати, я ся не відкажу.
Як я стану коломийки співати, співати, Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати.
Ой дрібонько коломийка, дрібонька, дрібонька, Одна мила, друга люба, третя солодонька
- Звідки мої співаночки! – питаються люди. В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.
Та я собі заспіваю, тоненько засвищу, Стільки знаю співаночок, як трави та листу.
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв, Та він мої коломийки по горах розсіяв.
Коломийку заспіваю, як ми веселенько, Коломийку заспіваю, як болить серденько.
Коли собі заспіваю, то жура щезає, Бо тог наша коломийка такі чари має.
Ой Матію та Матію, відколи тя прошу. Зроби мені коновочки, най співанки ношу.
Зроби одну, зроби одну та зроби ще другу, Одна буде про весілля, а друга про тугу.
Ой я собі заспіваю двома голосами. Один піде понад лугом, а другий лісами.
Ой щебече соловейко у мене на груші, Кожен так собі співає, як йому на душі.
Співаночки-складаночки, я вас не складала, Складали вас пару бочки, а я переймала.
Я посію пшенечиньку, вродиться льоночик, Коби таки до роботи, як до співаночок.
А я годна льонок брати та годна стелити, А я годна заспівати та й годна робити.
Ой коби ми, подружечко, голосочки склали, Ми би своїх легіників співанками вкрали.
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали, Ще би наших співаночок не переписали.
Через тиждень була хвора, бо робота була, А в неділю подужчала, бо музику вчула.
Коломийку заспівати, коломийку грати, Або тоту коломийку легко танцювати.
Коломийка, коломийка та й коломийочка, Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Чи ти мене, моя мамко, купала в романці, Що я така охочая в неділю до танців.
Ой дрімуча коломийка, дрібуча, дрібуча, Ото мені сподобалося дівчина робоча.
Ой пішов я танцювати, та змилив ногами, Більше я ся та й підпирав носом і руками.
Ой пішов би козака та й пішов би польки, Коби миска кисилеці та миска фасольки.
Деепричастия являются неизменяемой отглагольной формой, обозначающей действие или состояние в качестве признака иного действия или состояния и отвечающей на два вопроса, что делая? что сделав?
Точно не знаю но вот! Народився 2 (14 листопада) в Обухові (нині місто Київської області) в сім'ї шевця. Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!» [1] Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії. Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну». Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року). У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини». Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Вчера посмотрел фильм ,,Человек-муравей и Оса" и что-то не ОЧЕНЬ.
Следите за мыслью ,что раньше считалось кино о супергероях ?
Представим хотя бы Человека-Паука 2002 года с Тоби Магуайром всё, что заставляло смотреть нас это ? Харизматичные злодеи и конечно любовная линия Питера и Мэри Джейн это же просто взрыв башки, что происходило нам их полностью раскрывали на протяжении 3 фильмов. Спецэффекты не стояли на первом месте как сейчас. Вот это кино!
А теперь Человек-Муравей 2018 год сюжет притянутый за уши, пару хороших шуток, ноль антагонистов (там их два, но посмотришь на них, хочется просто плакать, настолько они убогие. Это как получается секрет успеха стал таков .
1)Берём овер много спецэффектов.
2)засовываем в фильм красивых кинозвёзд (они должны быть в обтягивающем костюме это пи..ец как важно, а то фильм 12+ школьники хотят же на тридцатилетнюю Скарлетт Йоханссон посмотреть там попа ,грудь ... мда )
3) Кидаем туда негров и индусов толерантность же ну ,киньте туда ещё и казахов с узбеками omg
По отзывам 91% оценивают фильм очень высоко и советуют посмотреть.
Вот только эти люди дети и фанаты Marvel. Детей можно понять, но на счёт взрослых фанатов Marvel моё имхо, есть мнение, что вы начали кушать любой кал, который вам предложат лишь бы не остаться голодными!
Повість «Зачарована Десна» — лірична розповідь про дитячі роки хлопчика Сашка. Але чи можна назвати її повністю автобіографічною? Мені здається, що цей твір дещо схожий на легенду про бідне дитинство великого письменника, адже писав його Довженко в часи, коли соціальне походження мало величезне значення і згадка хоча б про якийсь достаток батьківської сім'ї могла привести до небажаних висновків. І тому письменник так майстерно перемішав правду, напівправду і вигадку.
Сашкова сім'я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «Здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». Така хата була символом нужденності Полісся. Насправді ж хата Довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми це можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. Звичайно, вона не була палацом, але й через п'ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. Просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. Промовистим є той факт, що батько Довженка крім сільської роботи підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». Скоріше за все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. А хіба міг бідний неписьменний сільський дядько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? Сашків батько все життя не міг пробачити дідові Семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. Спочатку повів його у сільську школу, і Довженки стали перед учителем Леонтієм Опанасенком. Той почав розпитувати Сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «неразвитой!» Скільки ж було по Україні таких нерозумних вчителів, які не вміли говорити до ладу російською, калічили її, а зобов'язані були вчити дітей тільки чужою мовою. Перша зустріч зі школою неприємно вразила Сашка, і в повісті «Зачарована Десна» Довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. Саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний.
<span>Малий Сашко сховався в клуні і перебирає в пам'яті приємне і неприємне в його світі. Він боїться бабиних прокльонів і Страшного Суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п'явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. Він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. Неприємно бачити батька п'яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. Але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. Він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. Приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. Це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія, Усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива Сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «Зачарована Десна». </span>
