<span>Справедливість – це одна з головних вимог совісті. Жити по совісті означає жити по справедливості.</span>
Ніч перед Різдвом» Гоголь переказ В ніч перед Різдвом місяць сходить на небо, щоб висвітлити хутір. Відьма, збираючи зірки, зустрічає чорта, який краде з неба місяць, щоб помститися ковалю Вакулі, за майстерно розписану церковну стіну. В безмісячну ніч козак Чуб, батько красуні Оксани, не піде до дяка на кутю, і Вакула не зустрінеться перед святом зі своєю коханою. Поки чорт доглядав за відьмою, нашіптував їй те, що «зазвичай нашіптують всьому жіночому роду», Чуб із кумом, вийшовши з дому і здивувавшись непроглядній пітьмі, все-таки пішли на застілля. В цей час, в хату Чуба тихо увійшов коваль. Розпещена Оксана крутилася перед дзеркалом, нахвалюючи свою красу. Милуючись собою, вона не відразу помітила ввійшовшого Вакулу. Серце коваля було повно ніжності, а Оксана лише глузувала над ним. Стук у двері перервав їх бесіду. Коваль пішов відкривати. За дверима виявився збившийся через заметіль з дороги Чуб, який втратив попутника. Козак вирішив повернутися додому. Побачивши свою хату, він постукав. Однак, почувши голос коваля, подумав, що забрів не в свій будинок. Вакула, що не розібравши через хуртовину, хто прийшов, вигнав козака, трохи його не побивши. Чуб зметикував, що хата чужа, а в ній коваль, значить, мати Вакули вдома одна і попрямував в гості до Солохи. Чорт, вившись навколо відьми, зронив місяць, який піднявся в небо і освітив все навколо. Заметіль стихла. Галаслива юрба вломилася в хату Чуба і закрутила у веселому хороводі Оксану і коваля. На одній зі своїх подруг горда красуня побачила красиві черевики, розшиті золотом. Закоханий Вакула пообіцяв дістати для бажаної Оксани черевики ще красивіші, але примхлива дівчина заявила, що їй потрібні тільки ті, що носить сама цариця, і, якщо коваль дістане їй такі, то вона вийде за нього заміж. У будинок привітної Солохи один за одним почали приходити гості — шановані козаки. Чорт сховався в мішок з-під вугілля. Потім голові і дяку довелося залазити в мішки. Найбажаніший гість — вдова Чуб, чиє багатство планувала прибрати до рук Солоха, вліз в мішок на дяка. Самий останній гість, козак Свербигуз, був «великий тілом» і в мішок б не помістився. Тому його Солоха вивела в город, щоб вислухати, навіщо він прийшов. Вакула, повернувшись додому, побачив посеред хати мішки і вирішив прибрати їх. Взявши важку ношу, він вийшов з дому. На вулиці, в веселому натовпі, йому почувся голос Оксани. Вакула кинув мішки, пробрався до коханої, але Оксана, нагадавши йому про черевички, засміялася і втекла. Розгніваний коваль вирішив звести рахунки з життям, але, схаменувшись, пішов за порадою до запорожця Пацюка. З чуток, Пузатий Пацюк водив дружбу з нечистою силою. Зневірений Вакула запитав, як знайти дорогу до чорта, щоб отримати від нього допомогу, але Пацюк дав невиразну відповідь. Опритомнівши, благочестивий коваль вибіг із хати. Чорт, що сидів у мішку за спиною Вакули, не міг упустити таку здобич. Він запропонував ковалю угоду. Вакула погодився, але зажадав закріпити договір і, обманом перехрестивши чорта, зробив його смирним. Тепер чорт змушений був везти коваля в Петербург. Гуляючі дівчата знайшли мішки, кинуті Вакулою. Вирішивши подивитися, що наколядував коваль, вони поспішили за санками, щоб відвести знахідку до Оксани в хату. Через мішок, в якому сидів Чуб, розгорається суперечка. Кумова дружина, думаючи, що всередині мішка кабан, відбила його у чоловіка і ткача. На загальний подив в мішку виявився не тільки Чуб, а й дяк, а ще в одному — голова. Прилетівши в Петербург на чорті, Вакула зустрів запорожців, що проїздили раніше через Диканьку, і поїхав з ними на прийом до цариці. Під час прийому запорожці ведуть мову про свої турботи. Цариця запитала, чого ж хочуть козаки. Вакула впав на коліна і попросив черевички, такі ж, як у государині. Убита щирістю коваля, цариця звеліла принести йому черевички. Весь хутір гомонів про смерть коваля. А Вакула, обдурив чорта, прийшов з подарунками до Чуба сватати Оксану. Козак дав згоду ковалю, а Оксана з радістю зустріла Вакулу, готова вийти за нього і без черевиків. Пізніше у Диканьці хвалили чудно розписаний будинок, в якому жила сім’я коваля, і церква, де майстерно був зображений чорт в пеклі, в якого всі плювали, коли проходили мимо.
Протягом багатьох віків, ще з самого початку свого існування, життя українців було нерозривно пов’язане з піснями. Пісні мали величезне значення для людства і супроводжували людей в усіх сферах їх життя: у свята та час розваг (весільні, різдвяні (колядки, щедрівки), купальські, русальні пісні), під час роботи (жниварські пісні), в час трауру (пісні про загиблих, обрядові) тощо. Напевне, не було такої життєвої ситуації, про яку наш народ не склав би пісні.
Щастя від щирого кохання, журба дівчини, що чекає козака з походу, біль від стосунків, яким заважали якісь зовнішні обставини (соціальний стан закоханих, відстань тощо), горе втрати, сльози матері, що не діждалася сина або загубила єдину доньку — у піснях є все і навіть набагато більше. Слухаючи їх, розумієш, що у світі, повному страждань, неможливо було вижити без пісні, і ця пісня рятувала людей, з’єднувала їх, давала їм опору і надію в скрутні часи.
Створені народом, вони існували у багатьох варіантах і виражали чисту есенцію народного досвіду — знання і уміння не однієї людини, а сотень тисяч, покладені на мелодію пісні.
Пісні супроводжували язичницькі ритуали, які ще довго жили в пам’яті наших предків, та християнські церковні обряди, до яких українці також відносилися зі значною повагою. Пісні занотовували важливі історичні події та протягом віків зберігали пам’ять про загиблих героїв. Пісні — це енциклопедія побуту, звичок і традицій. Пісні — це душа народу у відбитках безсмертних нот.
Українські пісні — це сотні історій різних людей, які вкладали цілу душу в створення пісні. Їхні долі й досі живуть в сюжетах цих пісень, переплітаються з ними…
Пісні передавалися з покоління в покоління нерозривним ланцюгом кохання — від матері до доньки, від тої — до її доньки і так далі… Вони жили у серцях людей і пам’яті народу, бачили все і про все розповідали — треба було лише правильно задати запитання.
Ці пісні — сироти, бо ніхто не знає справжніх їхніх «батьків». І одночасно вони є дітьми цілого народу, бо в них вкладена вся його душа, вся його суть.
Пісні завжди жили поряд із нашим народом, супроводжували його в горі і в радості, прикрашали життя і робили його легшим. Наша мова недарма зветься «солов’їною» — ми любимо і вміємо співати. Українці народжуються з піснею і вмирають також із нею, проносячи її через все життя.
І пливе над нивами, над степами і над морями українська пісня… І живе разом з нею український народ.
