Спочатку Докія була проти такого рішення, оскільки не хотіла, щоб Петро смішив людей, тому що він за все життя не знайшов собі пари, а на старості літ вирішив одружитись. Також причиною було те, що рід Докії і Петра був попівським, а Анна була бідною, без шматка землі та ще й з такою трагічною долею. Петро переконав Докію, що Анна буде хорошою дружиною.
Я хотів би мати такого друга як Федько незважаючи на те що він бешкетник, він може прийти на допомогу, з ним цікаво, він ніколи не видає друзів а говорить це я а він на (типу того)
Роздуми над п'єсою І. Франка «Украдене щастя»
«У нещастя, як у хвороби, є причини. У щастя, як у здоров'я, — нема...» Мені подобається цей вислів. І він підходить до п'єси Івана Франка «Украдене щастя». Я вважаю, що серед її персонажів немає щасливих людей. Бо щастя так само неможливо украсти, як здоров'я.
Микола нещасливий, бо його не любить жінка, на яку він молиться. Волею випадку, а ще й волею загребущих людей, братів Анни, він симулював своє «щастя», думаючи, що «стерпиться — злюбиться». Анна нещаслива, бо щастя, або те, що вона вважала щастям, сяйнуло їй у стосунках з Михайлом і швидко зникло — як то властиво щастю. Михайло нещасливий тому... Тому що такі, як Михайло, не бувають щасливі...
Зовсім не випадково, що Михайло — шандар. Вольова, відважна людина, якою він був, цілком могла реалізувати на військовій службі оті свої волю й відвагу. Але Гурман — ще й дуже гордовита, незалежна, навіть властолюбна натура, що не терпить над собою наруги, примусу. А тим часом його присилували раз—забрали до війська. Водночас присилували вдруге— заставили відмовитися від Анни. Михайло відбув своє — і настав час «дідівщини» — час «узяти своє». Він міг би відігратися на Анні, але розуміє, що любить цю жінку, та й не вона винувата у його нещастях. Винні брати та недолугий Микола... Але ж де і про що їх питати?..
Проте, за Франком, Михайло не шукає винуватців. Люта віхола заносить його у дім, де живуть Анна з Миколою. От де час і місце зводити рахун ки! Михайло заночовує тут. А потім підбирає докази злочину так, аби Миколу-суперника завдали до криміналу, а він, тим часом, добрав свого щастя з Анною. На власне виправдання він постійно згадує, що його ніколи й ніхто не пошкодував, то й він не збирається бути жалісливим.
Анна боїться цієї Михайлової жорстокості, яка завжди десь ніби дрімала в ньому, а тепер, розпалена роками поневірянь і муштри, спалахнула так відлякуюче. Але Гурман має над нею якусь незбагненну, магічну владу. І то надто «не по-більшовицьки» розв'язуються питання політичної й економічної боротьби; надто не таким, як хотілось би тодішнім доктринерам, виглядає і народ, і його провідник — представник молодої української інтелігенції.
І. Франко не мав для взірця бодай якоїсь традиції зображення взаємин інтелігенції і народу в українській літературі. Його попередники встигли показати лише процес становлення особистості інтелігента. Якою ж має бути безпосередня робота серед народу, читач дізнатись не міг. Усе завершувалось: або самим декларуванням намірів іти «в народ», жертвувати кар'єрою задля праці в глухому селі, або визнанням, що «настав інший і гірший час». «Усі ці добрі починання й заміри мусили згинути» (І. Нечуй-Левицький, роман «Хмари») тощо. Така ситуація пояснювалась тим, що репресивні дії царських властей (у тім числі Емський указ та Валуєвський циркуляр) на підросійській Україні унеможливлювали налагодження повноцінного життя, а отже, й писати не було про що — вигадувати ж письменники-реалісти це вміли і не хотіли.
Зовсім інше становище складалося в Галичині, що входила до Австро-Угорщини. Конституція, хоча й «свинська» (як називав її оповідач однойменного твору Франка), все ж давала можливість виборювати свої права наполегливою працею інтелігентів серед народу. В горнилі цієї праці на зламі ХІХ-ХХ століття і почав формуватися праобраз українського громадянського суспільства. Маючи неоціненний особистий досвід такої праці, досвід, якого не мав жоден його попередник зі Східної України, І. Франко поділився ним на сторінках повісті «Перехресні стежки».
Адвокат Євген Рафалович починає фактично «з нуля». Стан, у якому він застає «свій» народ на початку твору, можна охарактеризувати рядками з «Прологу» до «Мойсея»: «Замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом вкритий». Згадаймо трагікомічний (а по суті трагічний) епізод з буркотинськими селянами, котрі у відповідь на пораду щодо методу боротьби зі своїм кривдником маршалом Брикальським (прибрати до рук його заборгований
