У наш час,у 21 столітті-доба гаджетів.Як дорослі так і діти часто беруть до рук телефони,планшети і годинами"гуляють"інтернетом.Багато мам не співають дітям колискові,а замінюють гаджетами на яких записані пісні,казки і так далі.Але жоден гаджет не замінить мамину колискову,мамин лагідний голос...
Напевне кожен з нас, пам"ятає той час коли мама кинувши всі недороблені справи,сідала ввечері біля ліжечка і співала.Здається,що вся любов і ніжність збирається над теплою постіллю в такі моменти.Колискові пісні несуть дитині інформацію,що мама поруч,що дитину люблять і захищають.А що нам дають гаджети,крім ігор і певної інформації-нічого.Маленьким дітям потрібна мама,а не гаджети.На мою думку гаджети не замінять мамин голос,любов і турботу.
Якби звіри могли розмовляти люди б спілкувалися з ними ,але й навчили Їх різним речям.Уявіть собі кота або собаку який говорить ми б його розуміли. Тварини були дуже розумні як люди. Я так хотіла щоб тварини розмовляли.
Весна и солнце. (2) Улыбающиеся березы, как юные девушки, пр..нарядились и встали в хоровод. (3) Цветы и травы озеренные в пламени солнца благоухали вокруг.
(4) А на краю дороги стоял дуб. (5) Ему, вероятно, шёл уже сто первый год, он был в десять раз толще, и в полтора раза выше берез составлявших лес. (6) Это был огромный, в два обхвата дуб. (7) С обломанными сучьями и обломанной корой заросшей старыми болячками. (8) С огромными, не уклюжими, корявыми руками и пальцами. (9) Он старым, сердитым уродом стоял между улыбающимися березами. (10) Только он один не хотел подчиняться обаянию весны. (11) Дуб будто говорил И как не надоест вам этот глупый, бессмысленный обман, нет ни весны, ни солнца, ни счастья, я (не) верю вашим надеждам!
<span>(12) Летом же этот дуб весь преобразился. (13) Он был сам на себя не похож. (14) Раскинувшийся шатром сочной зелени, он млел чуть колыхаясь в лучах вечернего солнца. (15) (Не) было видно ничего ни корявых пальцев ни болячек ни старого горя и (не)доверия. (16) Сквозь столетнюю жёсткую кору пробились сочные, светло зеленые листочки, так что поверить нельзя было, что это старик произвел их.
</span>
Навіть після зняття прокляття Вадим Кулаківських продовжує поводитися не чемно і спілкується з Іриною Завадчук. Дівчина розуміє, що прокляття на характер людини аж ніяк не впливає. Софійка переноситься в майбутнє і бачить дорослого Вадима, який зустрічається з Іриною
А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не по-тикатиму.
— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п'ю. Так і зіпсуюсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?
— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— …є лицарі і з‑за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми до-зволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.