Порівняння та метафори: старі очі, мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники; покотилась моя стежина, мов клубочок; м'ячем вилітаєш на сніг; перший льодок запах чорнобривцями; озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці; весело поблискує струг.
У творі багато прислів'їв і приказок, влучних народних висловів, фразеологізмів: Лебеді принесли на крилах весну і життя. Ох, рятуйте мою душу. На тихі води, на ясні зорі. Давно плаче попруга з мідною пряжкою. Дурно-пусто перепало мені. Мов кум королю. Витягати на світ Божий. З місяця звалився. Гайнути, де перець росте. Перелогом лежала одна душа. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш.
<span>Україна — благословенний край. Буяють тут зелені сади, наповнюють груди вільним повітрям безмежні степи, пливуть із минулого в майбутнє могутні річки, зливаються з горизонтом золоті хлібні лани.
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...</span><span>В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло...
Сам Бог витає над селом.</span><span>А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!</span><span>Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.</span><span>Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »
Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.</span><span>
Т. Шевченко</span><span>Тарас Шевченко — це один з найперших українських поетів, сила таланту якого, породжена народною творчістю та самим строєм народного самопочування, вповні була спрямована на піднесення й розкриття глибокого духовного життя своєї нації. Недарма поет став справжнім символом української культури, символом національного патріотизму, символом самої української літердтури.
Провівши велику частину свого життя за межами Батьківщини, Великий Кобзар усім своїм серцем належав тільки їй, замученій і гнобленій, але гордій і духовно незалежній. Із надзвичайною переконливістю поет звертається до своїх сучасників і нащадків:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.</span><span>Цей заклик відображає саму внутрішню сутність світовідчування Тараса Шевченка, його ставлення до Батьківщини. Поет бачить її прекрасною землею, яка, на жаль, стала землею страждання. Тому й змальовує Україну такою різною — то замріяно прекрасною, то занедбаною й скривдженою, ніби втрачений рай.
Справжнім шедевром лірики поета, в якій з надзвичайною силою виявляється його любов до рідної країни, є його вірш «Садок вишневий коло хати». У цій поезії Шевченко закладає притаманне його народові уявлення про ідеальний світоустрій, сутність якого — у родинному ладі, житті, заснованому на потягах серця, гармонійному зв'язку людини з природою і Богом, урівноваженні духовного і матеріального начала в людському житті. Тому в змальованому Шевченком світі бачимо село і гармонійне родинне коло на тлі прекрасної української природи.
А ось інший пейзаж — омріяна в спогадах рідна країна, яку поет уявляє земним раєм, землею обіто-ваною:
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка,
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась...</span><span>Та серед таких елегійних пейзажних рядків усе частіше зустрічаються зовсім інші картини — змалювання землі горя й біди. У таких поезіях Україна постає ніби живою істотою — скривдженою жінкою-матір'ю, окраденою злими людьми. І поетові болить її доля більше, ніж своя власна:
Як Україну эли люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять...
Ох, не. однаково мені.
Так, поет не думає про те, чи буде він сам визнаним на Батьківщині поетом, чи запам'ятають і зрозуміють його, і він з болем зізнається:
Мені однаково: чи буду
Я жить на Вкраїні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігах на чужині, —
Однаковісінько мені...</span><span>Т. Шевченко віддає свою долю й щастя заради щастя Батьківщини, мріє про її добробут і волю. Майбутнє своєї країни вбачає в духовному піднесенні, в осмисленні своєї історії, свідомому ставленні до себе як представника української нації. Тому він звертається до своїх земляків із пророчо-закличними словами:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.</span><span>Справді, тепер, коли прийшли часи політичного й духовного звільнення нашої Батьківщини, ми розуміємо, що її майбутнє залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми змогли усвідомити себе українцями, а цю землю — своєю єдиною рідною землею. І слова Шевченка звучать для нас ніби духовна настанова, заповіт, значення якого не стирається з плином століть.
</span>
1. Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши(дієприслівник), підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали. 2. Повсідаються долі, сплівши(дієприслівник) ноги потурецьки , і гомонять - без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної "буржуйки".
3. Поївши (дієприслівник) курей, італійці гуртами, найменше по двоє- троє, пхалися від двору до двору і шукали соб їжу за гроші.
4.Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши (дієприслівник) на них. і той, що в кубанці, сказав другому.
5. Німець ждав його, стежачи(дієприслівник) за ним зосереджено, спідлоба.
Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря.
На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.