Поможіть будь ласка написати твір на тему " Пісенний талант Андрія Малишка" або ще така тема " Лебеді Материнства" - поетичний ш
Поможіть будь ласка написати твір на тему " Пісенний талант Андрія Малишка" або ще така тема " Лебеді Материнства" - поетичний шедевр Василя Симоненка.
Україна! Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років наш народ не знав своєї історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить і Василь Симоненко. Неповних двадцять дев’ять років прожив поет, але залишив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь.
<span>Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії 60-х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний голос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людства у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу. </span>
<span>Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Вітчизна і мати — ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові: </span>
<span>Можна вибрать друга і по духу брата, </span> <span>Та не можна рідну матір вибирати, </span> <span>Можна все на світі вибирати, сину, </span> <span>Вибрати не можна тільки Батьківщину. </span>
<span>«Лебеді материнства» — це поетичний шедевр Симоненка, найпопулярніша його збірка. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, бо людина починається з колиски і материнської пісні. </span>
<span>Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був — її верби та тополі, материнські очі, батьківська хата — завжди з тобою. Їй ми завдячуємо своїм життям, для неї ми живемо і працюємо. Почуття любові Симоненко висловив у пристрасних рядках, звернених до України: </span>
<span>Я з твоїм ім’ям вмираю </span> <span>І в твоєму імені живу. </span>
<span>Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Баба Онися справді жила на світі, і Василь добре знав і любив її. І справді її три сини полягли на фронті. А жінка жила, працювала, тамуючи своє горе, адже саме висока духовність, внутрішня краса, доброта і самозреченість характерна для українського народу. Про тяжку долю і духовне багатство простої селянської жінки розповів нам поет у вірші, що так і називається — «Баба Онися»: </span>
<span>За те, що ми в космос знялися, </span> <span>Що нині здорові й живі, </span> <span>Я пам’ятник бабі Онисі </span> <span>Воздвиг би на площі в Москві. </span>
<span>Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли… І сьогодні живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують своє горе в собі, світяться добротою до людей. </span>
<span>Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті. Такі як безіменна «щаслива» доярка з вірша «Дума про щастя»: …в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — «важке», обікрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та велич душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та права на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах. </span>
<span>Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарного, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кращих віршів поета «Дід умер». </span>
<span>Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він тепер вже не встане </span>
<span>І ранком не піде Із косою на гору круту, І не стане монтачкою тишу будити, Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був «гарною людиною» — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. </span>
<span>Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, як писав Т. Шевченко, «нема зерна неправди за собою», зате є величезна любов до простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, народ український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатостраждального народу, у його невмирущу силу: </span>
<span>Народ мій є! </span> <span>Народ мій завжди буде! </span> <span>Ніхто не перекреслить мій народ! </span> <span>Пощезнуть всі перевертні й приблуди, </span> <span>І орди завойовників-заброд.</span>
Прекрасне і потворне — два боки однієї медалі. Одне без іншого не існує, одне живиться від іншого. Навіть у повсякденному житті. Те, що викликає в людини захоплення і почуття насолоди, може вважатися прекрасним, а те, що викликає відразу і жах, — потворним. Добре розумілися на прекрасному і потворному давні греки. Попереднє визначення цих двох понять належить саме давньогрецьким мудрецям.
Якщо пильно придивитися до життя навколо кас, то прекрасне і потворне самі себе викриють. Наприклад, вирази людських облич. Хижий і злий вираз на обличчі людини, звичайно, є потворним: не такою має бути людина. А ось світлочола людина з ясними очима, яка нагадує портрети епохи Відродження, може вважатися прекрасною. Тобто бути прекрасною для людини означає повністю відповідати своїй внутрішній суті. Коли ж між задумом Творця й поведінкою людини помітна разюча різниця, то це прояв потворного.
Спробуємо відшукати не спотворений людиною ландшафт й уважно роздивимося його. Що б це не було — гай, степ чи ріка — кожен природний ландшафт прекрасний. Навіть стара напівмертва гілка або якийсь напівзруйнований камінь є втіленням одвічної гармонії і плину часу. Не можна сказати, що берег дикої річки некрасивий, тому що по ньому хвилі розкидали залишки водоростей. Адже саме так виглядала природа за мільйони років до появи людини, коли ні про прекрасне, ні про потворне ніхто ще й не чував.
Прочитай. Герой роману Мігеля де Сервантеса Дон Кіхот став всесвітньо відомий ще за життя автора. Простому народу дуже сподобався образ шляхетного лицаря, який подорожує по Іспанії своєї уяви. Мені теж образ Дон Кіхота здається дуже цікавим і незвичайним. У минулому хитромудрий ідальго вів дещо яке господарство, користувався заслуженим авторитетом у сусідів, любив полювання. Однак, перечитавши безліч лицарських романів, герой уявив собі, ніби все це нагромадження безглуздих небилиць - щира правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного. І ось, перетворившись на відважного лицаря, Дон Кіхот вирушає в дорогу - назустріч подвигів. Всі зустрінуті їм по дорозі люди приймають його за навіжений, дивака, схибленого, тому що в худої шкапи ніхто, крім господаря, не може розгледіти благородного коня, а в млинах - велетнів. Проте чи так вже смішний і дурний Дон Кіхот, як це може здатися з першого погляду? Невже поради, що даються їм Санчо Панси, який раптом став губернатором, звучать з вуст божевільного? Невже Дон Бовдур став би ризикувати, якщо не життям, то власним здоров'ям, в ім'я захисту честі і справедливості, жертвувати власним спокоєм та добробутом, щоб допомогти бідним і пригнобленим, скривдженим і гнаним? Благородство і порядність, глибоке почуття власної гідності Дон Кіхота не можуть не викликати нашого поваги. Так хто ж він - благородний лицар або навіжений? Я б назвала Дон Кіхота дивним мрійником, що народилися не в свій час. І тому мені його шкода.
Нашому народові завжди були притаманні чуйність, доброта, милосердя.
Вважалося цілком закономірним і природним допомогти нещасному,
знедоленому, дати притулок бездомному, поділитися з голодним шматком
хліба, захистити скривдженого, немічного або старого. У житті людей
необхідні чуйність, доброта, і не тільки для тих, хто її потребує, а і
для тих, хто нею ділиться. Допомогти людині може навіть добре слово. Але
не всі люди прагнуть допомогти одне одному в горі, є й такі, хто
намагається нажитися на чужому нещасті. Зустрілися такі й Климку — це
Бородань, який намагається купити плаття вчительки за безцінь,
Бочончиха, яка не поділиться і навіть сухарем, а також ворожка та
поліцаї. Та все одно добрих людей на світі більше. Климко подолав
шлях аж до Слов’янська, голодний та босий. А там він на ринку врятував
дівчину під час облоги, назвавшись її братом. Хлопчик не зміг би вчинити
по-іншому, бо він був милосердним і думав більше про інших ніж про
себе. Навіть коли Климко був у тітки Марини, яка його лікувала в гарячці
і потім хотіла залишити у себе, сміливий та самовідданий хлопчик не
погодився, бо відчував відповідальність за життя близьких йому людей.
Історичне минуле – це життя людей, воно складається протягом багатьох століть.
З історії країни ми дізнаємося про великих особистостей, таких як Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, козаки які билися до останнього але не здалися. Ми прагнемо бути схожими на них, пам'ятаємо їх величезний внесок в розвиток нашої держави.
Треба знати головні історичні події, щоб знати, як жили наші предки, щоб не допустити колишніх помилок, не допустити глобальних катастроф.
Я вважаю, що історія повинна бути одним з головних предметів для вивчення в школі, поряд з українською мовою і математикою. Важливо, щоб сучасне покоління не забувало історії своєї країни.