"Давня казка" Лесі Українки справді поема, представник ліро- епічного жанру, бо має і віршовану будову, як кожен ліричний твір, і сюжет, що притаманний епічним творам
<span>Мета: ознайомити школярів з життєвим і творчим шляхом М. Стельмаха, з’ясувати особливості програмної автобіографічної повісті; опрацювати ідейний зміст її І та ІІ розділів; розвивати естетичні смаки учнів, увагу, спостережливість, уміння творчо мислити, грамотно висловлювати свої думки, враження; активізувати словник школярів; виховувати почуття пошани до творчості М. Стельмаха, любові до рідної літератури, пунктуальність, прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.
Тип
уроку: засвоєння нових знань.
Обладнання: портрет М. Стельмаха, бібліотечка його творів; дидактичний матеріал (тестові завдання, картки).
Хід уроку I. Організаційний момент II.</span>Актуалізація опорних знань у формі бесіди за питаннямиЯким, на ваш погляд, повинен бути письменник?Твори яких письменників читати цікаво і чому?Назвіть роди художньої літератури. (Епос, лірика, драма)Чому окремі твори художньої літератури вважають автобіографічними? Наведіть приклади вже вам відомих (О.Довженко — «Зачарована Десна». Елементи автобіографічності є у творі І.Калинця «Хлопчик-фігурка... »)Для чого у багатьох творах художньої літератури значна увага приділяється описам природи?Чому кожний українець повинен знати звичаї, традиції, обряди свого народу?Що ви пам’ятаєте про Я. Стельмаха? Як, на ваш погляд, творчість Я. Стельмаха може бути пов’язана з літературною діяльністю його батька — М.Стельмаха? III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності школярів IV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу Поет доброти і краси, він був невідступним, Коли мова заходила про непроминущі духовні цінності народу, Не раз зневажувані, витискувані штучними замінниками. В. Панченко Будеш іти межи люди і вибивати іскри...М. Стельмах 1. Про життєвий і творчий шлях м. стельмаха. матеріал для вчителя МИХАЙЛО ПАНАСОВИЧ СТЕЛЬМАХ (1912–1983) Михайло Панасович Стельмах народився в селі Дяківці на Вінниччині. Першою пробудила в хлопчика любов до рідної землі мати. Ганна Іванівна, про яку він так писав в автобіографічній повісті «Гуси-лебеді летять»: «В її устах і душі насіння було святим словом.<span>І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею...» З особливою ніжністю згадував письменник батька, Панаса Дем’яновича, діда Дем’яна — колишнього кріпака, філософа, талановитого майстра; бабусю, яку любив понад усе; дядьку Миколу, якого по-вуличному звали Бульбою,— цих простих, добрих, чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство Михайлика. З дитячих років запали в душу хлопчика народні пісні, казки, думи, легенди. А ще полюбив маленький Михайлик книжку. «Якось я швидко самотужки,— згадував пізніше письменник,— навчився читати і вже, на мої дев’ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі».</span>
Ответ:
ответ
Объяснение:
Мені здається, що у світі не так багато понять, які можна вважати абсолютно вірними. Тобто, рідко у світі можна зустріти абсолютне зло або добро. І добра людина може вчинити поганий, злий вчинок, а та, яка вважається злою – навпаки, добрий. У кожному з нас є і добро, і зло, а що, врешті-решт, переможе – залежить, в першу чергу, від нас самих.
Що ми звикли вважати добром? Чесність, ввічливість, справедливість, взаємодопомога, милосердя… На сьогоднішній день ці риси чомусь все більше становляться рідкістю. Люди намагаються зробити своє життя легшим, але таким чином роблять складнішим життя тих, хто знаходиться поруч. Нещодавно побачила на вулиці таку картину: мати з донькою, гуляючи, побачили маленьке кошеня. Мала хотіла його погладити, прохала забрати додому, та натомість мама потягла її за руку геть з зухвалим: «Усіх не обігрієш!» Звичайно, не обігрієш. Але необхідно було дати доньці проявити милосердя – хоча б погладити чи погодувати кошеня, адже ці слова можуть, врешті-решт, стати її життєвим гаслом. На жаль, саме за принципом «Усіх не обігрієш!» живе сьогодні більша частина знайомих мені людей. Ми перестали допомагати одне одному: мало хто на сьогоднішній день дасть милостиню жебраку (хай сам заробляє), поступиться місцем бабусі у транспорті (наступним рейсом поїхала б), просто спитає на вулиці у незнайомої дівчини, чого вона плаче (не мої справи – сама розбереться). Нещодавно чула у новинах про такий випадок: у центрі міста помер чоловік. Помер серед білого дня, і ніхто не прийшов йому на допомогу. А трапилося все дуже просто: людині стало зле – «схопило» серце, вона упала. Але оточуючі вирішили, що чоловік просто напився, і ніхто навіть не намагався йому допомогти. Якби вчасно викликали «Швидку допомогу», життя чоловіка можна було б врятувати…
Хтось скаже, що сьогодні саме життя вимагає такого ставлення. Але ж ніхто не застрахований від неприємностей, від старості, як кажуть: «Від суми та від тюрми не зарікайся», то чи нам ніколи не потрібна буде допомога або ж просто добре слово?
У багатьох літературних творах представлена проблема добра і зла, над нею часто замислюються філософи. Наприклад, Г. С. Сковорода – письменник і філософ – у поезії «Всякому місту звичай і право» також звертається до цієї проблеми.
Тож що буде панувати у нашому світі – добро чи зло – залежить, на мою думку, передусім від кожного з нас
З особливою цікавістю я читала інтимну лірику поетеси. Інтимна лірика поетеси своєрідна, ніким не повторена у мотивах, ніколи не друкована за життя поетеси. Вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...» звертає увагу вже своєю назвою: загадковою, чарівною, не схожою на назву вірша. А коли прочитаєш, то і змістом. Це лист-відповідь Сергієві Мержинському — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось сильніше й вище за щасливу земну любов. Тому й пахли листи від любого друга зів'ялими трояндами. Лірична героїня просить: «Візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...»
<span>Читайте поезію Лесі Українки і відкривайте для себе світ її думок, її бачення світу. У одному із своїх віршів поетеса висловила надію, що ми, нащадки, читатимемо і будемо знаходити відповіді на життєві питання у її творах: «Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я...» </span>Леся Українка — геніальна донька українського народу, талановита поетеса, творами якої ми захоплюємося до сьогодні. Читаючи її твори, захоплюєшся мовою, образами, проблемами і їх авторським вирішенням, поетичністю. Мені подобаються всі твори Лесі Українки — вірші, поеми, драматичні поеми, елегії, пісні.
Серед творів поетеси, які справили на мене найбільше враження, є поезія «До мого фортепіано». Вірш, який сповнений болю і туги до музичного інструменту, за який, через важку хворобу, поетеса не зможе більше сісти і грати.
Я пам'ятаю, як моя вчителька під етюд Шопена прочитала нам вперше цю поезію. Я була вражена співзвучністю вірша, голосу вчительки і музики.
<span>Поезія «До мого фортепіано» має автобіографічний характер: в ній оспівано почуття поетеси, яка з п'яти років грала на фортепіано і пробувала писати власну музику.
</span>
У кожного міста є моторошні розповіді та байки, які розказують біля вогнища та лякають неслухняних діток. У Києві - це Лиса гора, на Хмельниччині - катакомби під фортецями, Захід України славиться містичними лісами.
Чому у нашому місті не повинно таких бути? І вони є.
Перш за усе - будинки з привидами. Найбільш відомий будинок з примарами знаходиться на Забалці. Мало хто з херсонців не чув легенди про нього. Бере свій початок ця історія в повоєнні роки, коли заїжджий табір циган зупинився у цих місцинах. Звісно, що у таборі була одна циганка, яка промишляла «чорними справами»: наведенням пристріту, псування, хвороб. Загалом - відьма. Такі її послуги користувалися попитом у місцевого населення, і гроші у відьми водилися. Далі історія інтерпретується по-різному. Чи то її згубили рідні сини за пожитки, чи то штрафбатівські бійці згубили.
Покійну поховали на околиці кладовища. А уже в 90 -х роках почалася забудова цієї території, і частина могил була вирита, серед них опинилася і могила відьми. Ну і як у казках - почалися потойбічні явища. Меблі в будинку самі рухалися, посуд билася, речі самозаймаються. Будинок змінив кілька власників, але жоден не зміг тут прожити більше 3-х місяців.
Інший же будинок з привидами знаходиться в с. Комишани. Великуватий дім з двома башточками був збудований бізнесменом для своєї молодої дружини. Але сімейне життя не заладилося, і будинок за рішенням суду слід було поділити між подружжям. Чоловік не зміг стерпіти такої поразки і застрелив власну матір і себе. Дружина вселилася на свою законну половину, але навіть після смерті колишній коханий не хоче здаватися і всіляко нагадує про свою присутність.
Не обійшлося й без проклятих перехресть. За даними ДАІ, які ведуть детальний облік всіх аварій, в Херсоні існує 3 найнебезпечніших перехрестя:
- перетин вулиць Іллюші Кулика і Ладичука ;
- проспект 200 років Херсона - вулиця Карбишева ;
- перехрестя вулиць Комунарів та Горького.
Дивина у тому, що на всіх цих перехрестях встановлені світлофори, дороги рівні з хорошим оглядом, немає стрімких скель, що закривають видимість конструкцій, будинків і дерев. Як правило, більшість аварій закінчуються летальним результатом. Тільки за 2007 рік на перехресті вулиць Комунарів та Горького було скоєно 11 ДТП, за 2008 рік - ще 10 аварій. На перетині вулиць Іллюші Кулика і Ладичука траплялися навіть по дві аварії за день. Незважаючи на вжиті заходи, люди продовжують гинути на перетині цих доріг.
Херсонський студент - не студент, якщо не чув історій про привидів гуртожитку. Щойно заселишся туди-на тебе сиплеться град розповідей, як хтось тут, через щось загинув. По більшій мірі це міфи та вигадки. Але, але, але. Недобра слава панує навколо гуртожитку Вищого професійного училища № 2. Не так давно з вікна приміщення вистрибнула 17 -ти річна студентка даного ПТУ. Цікаво, що жодних причин покінчити життя самогубством у дівчини не було, а пояснити причину свого вчинку вона не може. Постраждала стверджує лише, що протягом кількох днів їй снилася відьма, яка доволі «живо» її душила. За деякий час до цього з нещасливого гуртожитку випав 18-річний хлопець. У даній історії також не все просто і питань більше ніж відповідей. Ще двох студенток першого курсу викладачі змушені були направити до психіатричного закладу, оскільки у них спостерігалися напади паніки і гостре небажання повертатися в гуртожиток. І знову ж таки-лише чутки та інтернет-байки.
От саме цікаве стосуєтьсябудівель часів Катерини, а самепідземних катакомб, що тягнуться ледь не під усім Херсоном. Мало відомо, що саме криють у собі ці темні та сирі тунелі. Існують, навіть, розповіді про піратське сховище. Як відомо на порозі 20-го століття близько Херсону заробляли на життя пірати свого часу. Так ось. Парове судно «Софія» тримало маршрут з Одеси до Хорлів. Як уже зрозуміло-їх захопили пірати. Вичистивши кишені та трюми корсари зникли на шлюпках у невідомому напрямі. Згодом до берегу прибило ці самі шлюпки без жодного натяку на людей. Уся легенда зводиться до того, що херсонські бандити заховались у катакомбах та їх там завалило. І по цей день можна почути відлуння їх голосів. Зараз же навряд хтось шукатиме ці скарби, особливо побачивши, як вправно облаштували у штольнях свої табори бомжі.
Звісно, ще повно містичних та страшних історій про місцини Херсону. Ті ж набережні, пустеля, колодязі, покинуті фабрики, заводи та храми. Але нехай це залишається незвіданим. Адже у кожній казці є доля казки.
