1.Риси характеру (Скупість, грубість, жадібність, боягуз)
2.СтавленняКалитки до землі
3.Взаємини з рідними
4.Господар і гроші
Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span>
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
Ответ:
Аппппппппрут. Кококо ааппппп пппппр аппппм. Ааааа пааапм маап
<span>Перед вечерею
В оселі діда Дуная як у вінку.
Лави, стіл, піч, ліжко, божниця – все тут зроблено дідовими руками. Все,
окрім ікон, скла та горшків.
В сухий настояний запах лісових
трав і квітів вплітається вологий аромат нещодавно внесених з льоху
яблук. На покуті красується сніп жита. Він затуляє одежу сивих святих на
іконах.
Кленовий мисник переливається полив’яним
цвітом полумисків, а біля мисника висить потемніла від років кобза. Вона
- відрада старого.
З світлиці якось боком видибує лелека. Його гордовиту осанку псує опущене вниз підбите крило.
Дідів
онук Максим відщипує хліба, простягає птиці. Та з гідністю закидає
назад голову і ковтає їжу так, начебто вона жива і може вирватись.
Баба
Ганна метушиться біля печі. Вона бережно ставить на стіл велику
череп’яну миску з борщем. У ній плавають чорні голівки грибів та
краплини олії. Лелека одним оком націлився на гриба, схопив його,
підкинув угору, щоб зручніше проковтнути. Дід Дунай ложкою почастував
нечемну птицю. Лелека з презирством до усього роду людського дибає до
дверей і причаюється біля лави.
Не встигла господиня
поставити на стіл печеню, як бусол занурює в миску дзьоба, вихоплює
шматок м’яса і проворно відбігає подалі від людей. Дід і хлопчина
сміються, баба розводить руками:
<span>- От харцизяка! А ще під святим небом літає. Сідайте вечеряти!</span></span>