У поэмы М.Ю.Лермонтова один герой-Мцыри,Это мальчик,взятый в плен в шестилетнем возрасте русским генералом,проезжавшим с гор в Тифлис.
Больного ребенка оставили в монастыре,где прошла жизнь Мцыри,который никогда не забывал родных гор,был он горд и даже "слабый стон" не вылетал из губ Мцыри.Он отказывался от еды и "гордо умирал".Выходил его монах ,а мальчик всегда смотрел на горы,на восток,где остался его дом,семья.Прошло время.Он уже привык,хотел стать монахом,но вдруг исчез "осенней ночью".Он хотел туда,где люди "вольны,как орлы".И он убежал из монастыря на волю,и когда его,умирающего,нашли вблизи монастыря,он признался старому монаху,что видел он "седой незыблемый Кавказ" и ему было тогда легко,вспомнил отцовский дом,ущелье,аул,сестер,сидящих у его колыбели.В тот момент он был рад "обняться с бурей"Мцыри рассказал,как встретил горянку,как переносил голод,холод,но не ждал "помощи людской,",рассказал о встрече с барсом,о своей победе.И умирающий ,он попросил похоронить себя у двух акаций,чтобы видеть седой Кавказ,который,быть может,пошлет ему свой привет.
Мне очень нравится Мцыри своим свободолюбием,своей выдержкой, стремлением к воле.Он противопоставил "жизнь в плену"-"чудному миру тревог и битв".И своим идеалам Мцыри верен до конца.
1. смертью Дубровского послужило то что они поссорились с Троекуровым. Троекуровском в своё время захотел забрать владения Дубровского. И Дубровский старший всвзи с этим начал болеть. Когда Троекуров приехал к Дубровскому домой, Дубровский умер от страха.
2. Дубровский не хотел чтобы его владения отдали Троекурову. Поэтому он действовал по схеме "Не тебе,не мне", и поэтому сжёг свой дом вместе с чиновниками.
3. С целью отомстить.
4. Все вокруг боялись Дубровского только потому что он был разбойником. Хотя он грабил только богатых,и то отдавал все бедным.
Сочуствие и в душе будет не спокойно и ты попытаешьса извиниться.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення. Конспект.
