<span>В одну из очень холодных январских ночей сорок второго года – кажется на третий день после того, как радио перестало работать почти во всех районах Ленинграда, – в радиокомитете, в общежитии литературного отдела была задумана книга «Говорит Ленинград». …Книга «Говорит Ленинград» не была составлена. Вместо нее к годовщине разгрома немцев под Ленинградом в 1945 году был создан радиофильм «Девятьсот дней» – фильм, где нет изображения, но есть только звук, и звук этот достигает временами почти зрительной силы… …Я сказала, что радиофильм «Девятьсот дней» создан вместо книги «Говорит Ленинград», – я неправильно сказала. Такая книга нужна, и она еще будет. А я вспомнила о ней и о той далекой ночи, потому что мой сборник «Говорит Ленинград» составлен целиком из моих радиовыступлений, начиная с декабря 1941 года по июнь 1945-го, и каждое из них предварялось словами: «Говорит Ленинград…» Эта статья – широко дополненное вступление к сборнику, который первый раз вышел в 1946 году. …Я работала в радиокомитете с начала войны, и в мою книжку «Говорит Ленинград», разумеется, отобрано лишь немногое из того, что я писала для вещания (я писала почти ежедневно и для всех отделов), а сама книжка – только малая часть той небывалой сердечной беседы людей одной судьбы, которую они вели между собою по радио целые годы – в дни штурма, в дни голода, в дни наступления, в первые дни победы. Я счастлива, что и мне выпала честь принять участие в этой неповторимой непрерывной, честнейшей беседе воинов и тружеников Ленинграда, что очень многие мои стихи были написаны для радио – для Большой Земли на эфир, для моих сограждан. Даже «Февральский дневник» писала я в феврале сорок второго года для радио ко Дню Красной Армии, потому-то и построен он как лирический разговор с ленинградцами.</span>
2000! корабле у него было.
Это типичный ямб -ударение на последние стопы.
Ответ:
купца повесили и захоронили между трех дорог
Объяснение:
По-перше, надія, яка абсолютно не хоче рахуватися з досвідом. Перший час герой вірить, що один його не залишив і чекає біля криївки, потім сподівається, що знайде дорогу самостійно, після цього просто йде, спотикаючись, падаючи, впадаючи в забуття і поглинаючи все, що попадеться під руку. Його дії багато в чому інстинктивні, наприклад, під час страшних днів «дощу і снігу» він практично нічого не розуміє, але з першими променями сонця тут же приходить до тями і надія прокидається в ньому знову.
По-друге, правильно розставлені пріоритети. В кінці розповіді герой знаходить кістки свого напарника Білла і серед них – маленький мішечок з золотом. Тобто, його товариш до останнього не хотів розлучатися зі своїм скарбом і вважав за краще загинути з ним в руках. А золото – важка ноша, значить Білл витратив на його перенесення все решта сили. І головний герой оповідання довго і болісно розлучається з видобутком. Спочатку він ховає частину золота в затишному місці, потім ділить залишився скарб навпіл, а після – просто викидає його на дорогу. Він робить правильний вибір, тому залишається живий.
По-третє, незнищенний інстинкт самозбереження. Адже герой доповзає до корабля, постійно переслідуваний вмираючим вовком. У змаганні на волю до життя між твариною і людиною перемагає останній, тому що одна думка, що про те, що він виявиться в шлунку цього жалюгідного і хворого створення, викликає у нього напад нудоти.
Зрештою, не так уже й важливо, чому герой вижив. Головне, що він зумів подолати всі випробування і залишитися нормальною людиною.