<span>Ми часто чуємо, що творча людина – це не спосіб життя, а діагноз, і багато інших безпідставних припущень. Так кажуть люди, які в силу своєї неосвіченості не змогли в собі розкрити той талант, який був подарований їм Богом. Творча натура відчуває цей світ злегка інакше, спостерігаючи за фарбами життя в більш яскравому варіанті. Творчість – це якийсь дар, яким володіє людина, що просто зобов’язана розкриватися для навколишнього світу. Вважається найбільшим злочином приховування своїх здібностей і відмова від того, що б показати себе світу.</span>
Слово ручка походить від слова рука ручка-це знаряддя письма рука-це частина тіла людини . Звідси і походить слово ручка В руці ручка
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.<span>Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.</span>
Війна для кожної людини – це щось бурхливе, стрімке, холодне і жорстоке. Великі сумніви щодо майбутнього, щодо завтрашнього дня і навіть щодо життя. Це незгоди, турботи, ридання і плач. Мир і війна. Світло і темрява. Після тривалого часу, проведеного у світлі, у темряві, що з’явилася несподівано, наші очі не здатні бачити нічого, крім мороку. Та чи можливо повірити у реальність жаху після багатьох років мирного життя, у реальність страшних подій, які сталися і які ще відбудуться? Скалічено мільйони людських доль, життя народу зруйновано так, що, здається, його вже ніколи не повернути і не відбудувати.<span>Війна для кожної людини – це щось бурхливе, стрімке, холодне і жорстоке. Великі сумніви щодо майбутнього, щодо завтрашнього дня і навіть щодо життя. Це незгоди, турботи, ридання і плач. Мир і війна. Світло і темрява. Після тривалого часу, проведеного у світлі, у темряві, що з’явилася несподівано, наші очі не здатні бачити нічого, крім мороку. Та чи можливо повірити у реальність жаху після багатьох років мирного життя, у реальність страшних подій, які сталися і які ще відбудуться? Скалічено мільйони людських доль, життя народу зруйновано так, що, здається, його вже ніколи не повернути і не відбудувати.
</span>Хлопчик втратив батьків, але був не самотнім. Про нього піклувався дядько, піклувалися сусіди і шкільні друзі. Климко допомагав дядькові і сусідам, був вірним другом для своїх товаришів. За натурою хлопчик був спокійним, він більше слухав, ніж говорив, до нього тягнулися інші діти. Климко мріяв мати такого ж картуза з кокардою у вигляді молоточків і впиватися разом з дядьком у ніч на стрімкому потязі. Він нетерпляче чекав, коли той увечері повернеться додому. І нехай це було крихке і не таке багате щастя, але ж це було щастя, та хвиля війни здавила, зім’яла, збила і його.Климко, життя якого до війни не виходило за межі рідної станції, спершу починає помічати зміни тільки в тому, що його оточувало. Це і стурбовані, похмурі обличчя, і нестерпна, дзвінка тиша. Вагони потягів завантажені не тракторами та машинами, а військовою технікою. Страшно і незвично, здається, що змінився навіть настрій природи. Вона схлипує пронизливим холодним вітром і плаче осінніми дощами. Сліпі, темні події чергуються зі спалахами надзвичайних подій – знищень, боїв, аварій. І як один із чорних кадрів на білому тлі – аварія паровоза, на якому був його дядько і загибель останньої у світі рідної для Климка людини. А потім – і знищення загарбниками житла.Усього цього було вже достатньо для того, щоб навіть доросла людина, позбавлена рідного місця, любові, підтримки, безповоротно зламалася. А дитина – чи достатньо їй буде сил, що витримати усі випробування війни? Виявляється, що Климко сильніший за війну. Хлопчик, який вже не від чого не залежав, виявляє винахідливість, самостійність, а що головне – наполегливість. Він прагне вижити і сміливо крокує по страшних шляхах свого розірваного війною дитинства.<span>Климко знаходить улюблену вчительку з малою дитиною і своїх шкільних друзів. Її учні захищають жінку, нехай і на дитячий лад. Війна – це екстремальна ситуація, і тому вона зриває маски. Одразу ж видно, хто не має совісті і намагається нажитися на горі людей, інших нещастя єднають і допомагають бути їм більш витривалішими. Хлопчакам майже вдається відтворити затишок рідної оселі для маленької дівчинки Оленьки, дочки вчительки.</span>
