Війна для кожної людини – це щось бурхливе, стрімке, холодне і жорстоке. Великі сумніви щодо майбутнього, щодо завтрашнього дня і навіть щодо життя. Це незгоди, турботи, ридання і плач. Мир і війна. Світло і темрява. Після тривалого часу, проведеного у світлі, у темряві, що з’явилася несподівано, наші очі не здатні бачити нічого, крім мороку. Та чи можливо повірити у реальність жаху після багатьох років мирного життя, у реальність страшних подій, які сталися і які ще відбудуться? Скалічено мільйони людських доль, життя народу зруйновано так, що, здається, його вже ніколи не повернути і не відбудувати.<span>Війна для кожної людини – це щось бурхливе, стрімке, холодне і жорстоке. Великі сумніви щодо майбутнього, щодо завтрашнього дня і навіть щодо життя. Це незгоди, турботи, ридання і плач. Мир і війна. Світло і темрява. Після тривалого часу, проведеного у світлі, у темряві, що з’явилася несподівано, наші очі не здатні бачити нічого, крім мороку. Та чи можливо повірити у реальність жаху після багатьох років мирного життя, у реальність страшних подій, які сталися і які ще відбудуться? Скалічено мільйони людських доль, життя народу зруйновано так, що, здається, його вже ніколи не повернути і не відбудувати. </span>Хлопчик втратив батьків, але був не самотнім. Про нього піклувався дядько, піклувалися сусіди і шкільні друзі. Климко допомагав дядькові і сусідам, був вірним другом для своїх товаришів. За натурою хлопчик був спокійним, він більше слухав, ніж говорив, до нього тягнулися інші діти. Климко мріяв мати такого ж картуза з кокардою у вигляді молоточків і впиватися разом з дядьком у ніч на стрімкому потязі. Він нетерпляче чекав, коли той увечері повернеться додому. І нехай це було крихке і не таке багате щастя, але ж це було щастя, та хвиля війни здавила, зім’яла, збила і його.Климко, життя якого до війни не виходило за межі рідної станції, спершу починає помічати зміни тільки в тому, що його оточувало. Це і стурбовані, похмурі обличчя, і нестерпна, дзвінка тиша. Вагони потягів завантажені не тракторами та машинами, а військовою технікою. Страшно і незвично, здається, що змінився навіть настрій природи. Вона схлипує пронизливим холодним вітром і плаче осінніми дощами. Сліпі, темні події чергуються зі спалахами надзвичайних подій – знищень, боїв, аварій. І як один із чорних кадрів на білому тлі – аварія паровоза, на якому був його дядько і загибель останньої у світі рідної для Климка людини. А потім – і знищення загарбниками житла.Усього цього було вже достатньо для того, щоб навіть доросла людина, позбавлена рідного місця, любові, підтримки, безповоротно зламалася. А дитина – чи достатньо їй буде сил, що витримати усі випробування війни? Виявляється, що Климко сильніший за війну. Хлопчик, який вже не від чого не залежав, виявляє винахідливість, самостійність, а що головне – наполегливість. Він прагне вижити і сміливо крокує по страшних шляхах свого розірваного війною дитинства.<span>Климко знаходить улюблену вчительку з малою дитиною і своїх шкільних друзів. Її учні захищають жінку, нехай і на дитячий лад. Війна – це екстремальна ситуація, і тому вона зриває маски. Одразу ж видно, хто не має совісті і намагається нажитися на горі людей, інших нещастя єднають і допомагають бути їм більш витривалішими. Хлопчакам майже вдається відтворити затишок рідної оселі для маленької дівчинки Оленьки, дочки вчительки.</span>
На степу і у хаті Стомлена, спечена, пилом прибита, Журиться нива, дощем не полита; Що орачеві цей рік вона дасть? Випаде ж, боже, такая напасть: За літо дощику хоч би краплина… Притьмом укриє нужда селянина, Де він добуде той хліба шматок Задля малих незмисленних діток? Журиться тяжко і сам хлібороба: <span>Виляже взимку без корму худоба…</span>
Поезія Ольжича<span> Олега Кандиби насичена героїчною тематикою. Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духовну чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, чесно кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу.</span><span> Ольжич належав до групи письменників-націоналістів, що визначали свій світогляд як «трагічний оптимізм», що несе у собі певну філософічність. Перш за все у назві «трагічний оптимізм» поєднано непоєднуване, це вже, по суті, такий собі філософічний парадокс. Назва світогляду письменника умовна, а для самого Ольжича й зовсім сумнівна, бо його світогляд скерований не на трагічне в житті людей і народів, а на цілковите переборення трагічного - переборення не через оптимізм, а через героїчну самопожертву, через самовільну відмову від усіх тих духовних та інших благ земних, що їх здійсненність, осяжність і бажаність саме оптимізм звичайно обстоює. </span>Героїчний світогляд<span> Ольжича стоїть понад оптимізмом і песимізмом - понад позитивною чи негативною оцінкою земної дійсності; бо піднесений у ньому саможертовний героїзм не залежить ні від тієї дійсності, ані від її оцінки - тільки від емоційно-вольового напруження самої людини і ні від чого більше. Звідси в поезії Ольжича оте начебто оптимістичне прийняття й виправдання світового буття космосу в усіх його реалізаціях; бо всі вони - лише матерія і нагода для героїчного самовиявлення людини. Монументальність Ольжичевого стилю, така неповторна в цілій українській поезії, спирається на те, що Ольжич, мабуть, - єдиний майстер українського вірша, виразно обдарований епічним хистом.</span>
