''Наталка Полтавка" є проста українська дівчина Наталка. За деякий час до початку дії п'єси вона з матір'ю переїхала до села із Полтави, але тут, у селі, її вже знають як добру, роботящу і чесну дівчину. "Золото, а не дівка!" — так характеризує Наталку виборний і додає, що вона своєю працею утримує і себе, і свою матір. Звичайно, що така гарна й красива дівчина привертає до себе увагу парубків. Але всім вона відмовляє, бо чекає повернення із мандрів свого коханого — Петра.Вже з першої появи Наталки читач розуміє, що перед ним — яскрава особистість, дівчина розумна й щира. Вона дає гідну відповідь на залицяння хитрого "юристи" возного Тетерваковського, підкреслюючи, що все її багатство — це добре ім'я. Ось як каже про себе сама героїня: "Небагата я і проста, но чесного роду, Не боюся прясти, шити і носити воду". Наталка усвідомлює власну гідність і не хоче заради багатства та забезпеченого майбутнього поступатися власним щастям. Але дівчина любить і свою матір, а тому заради її спокою погоджується одружитися з нелюбом. Але ця згода не може примусити Наталку відмовитися від кохання. І коли Петро, нарешті, повертається, саме Наталка виявляється здатною на рішучі дії — їй, за її власними словами, краще буде у Ворсклу кинутися, ніж стати жінкою возного.
Злая ведьма превращает очаровательную девушку Софи в старую бабку. После чего героиня попадает в необычный замок и заключает договор с Кольцифером - демоном огня. Для того чтобы снять заклятие с себя и самого Хаула Софи придется преодолеть множество препятствий на своем пути.
<span>Я помолюсь, и боль моя уйдёт,
И на душе рассеется тревога,
И снова станет ясным небосвод,
И в небеса откроется дорога.
</span><span>Молиться сладко сердцу моему,
В молитве я соединяюсь с Богом,
К Отцу иду навстречу своему,
Молитвы не бывает слишком много.
</span><span>Я помолюсь, и боль моя уйдёт,
И на душе рассеется тревога,
И днём, и ночью Друг желанный ждёт,
<span>Да просто жить я не могу без Бога.</span></span>
Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини»</span>
