Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною.А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на чужий біль, прагнення допомогти, захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків.Я дуже вдячна своїм батькам, які виховали у мені прагнення жити по совісті, не соромлячись своїх думок і вчинків. Та однаково щодня я стикаюсь із ситуаціями, коли важко встояти перед якоюсь спокусою. Пам’ятаєте, що було написано зсередини на каблучці царя Соломона? «І це мине». Цей вислів мені дуже допомагає — я часто пригадую його у хвилини спокуси. Вона, ця спокуса, мине, хибний вчинок буде зроблено. Але ж як потім бути із власною совістю, з душею?.. Отакий я винайшла спосіб боротьби з власними недоліками. Та як же важко усвідомлювати своє безсилля перед недоліками у суспільному житті! Інколи хочеться заплющити очі, щоб не бачити жебраків, лиходіїв, заткнути вуха, щоб не чути лайки, сховатися, щоб не стикатися з несправедливістю, не бути ошуканим власними ідеалами, прищепленими дорослими! Ось, мабуть, коли вперше з подивом зіставляєш гармонію духовної краси людини і прояви ницих вад суспільства. Звісно, у своєму віці я не можу втручатися у вирішення «дорослих» справ, бо не достатньо в них розуміюсь. Але хіба усе так кришталево прекрасне у житті моїх однолітків? Хіба немає у нас, старшокласників початку XXI століття, вад, які ми самі в змозі виправити? Я навіть міркую так: якщо доросла людина скоїла злочин, то і у своєму дитинстві вона теж у чомусь хибила. От і виходить, що ні я, ні мої однолітки вже зараз не повинні, просто не мають права бути байдужими спостерігачами суспільних недоліків (хай поки що на рівні свого віку).А як настане час, нам не буде соромно за свою пасивність, бездіяльність. Це буде, я впевнена, час втілення наших найкращих мрій у життя. Я припускаю, що для багатьох, можливо, це будуть суто особисті мрії. Але головне — це те, заради чого ти прийшов у цей світ: удосконалення людства, поліпшення його життя. Власними вчинками ти мусиш довести, що твоя зірка запалала недаремно (я вірю у легенду, за якою народження людини знаменується народженням зірки). І нехай це лише красива легенда, але твоя зірка, як Данкове серце, повинна світити людям, випромінюючи добро.…А поки ми ще просто школярі. Зі своїми захопленнями, уподобаннями, із своїми улюбленими (і не дуже) справами й обов’язками. Я, наприклад, дуже люблю танцювальне мистецтво, вже багато років відвідую танцювальний ансамбль. Коли кружляєш у веселому танку, здається, що весь світ радіє разом із тобою — і тоді хочеться зробити його ще щасливішим.<span>І я вірю, що зможу втілити цю мрію у життя. Для цього я намагаюся добре вчитися, вдосконалювати свої знання, щоб у майбутньому стати досвідченим фахівцем, приносити користь суспільству. А якщо здійсниться моя мрія стати журналістом, я намагатимусь своїм правдивим словом збуджувати у людей найкращі почуття, закликаючи їх до гідних вчинків</span>
Характеристика
Захара Беркута
Захар Беркут — центральний персонаж однойменної повісті українського письменника Івана Франка. Він
живе у селі Тухля і є ватажком
тухольської громади. Він має 90 років.
Все свідоме життя живе інтересами своєї громади. «Громада — то був його світ,
то була ціль його життя».
«…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший
віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже
разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем,
багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим
образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість,
Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його
робота».
<span>
Письменник розкриває перед читачем такі риси <span> характеру
Захара Беркута</span>, як доброта, чесність, працьовитість, розсудливість, життєва
мудрість. Ці риси розкриваються у важкий
для народу час боротьби з монгольськими завойовниками. Він є автором плану
подолання монгольської агресії, закликає на допомогу верховинців та загірян. За
його пропозицією відбито раптовий напад монголів на Тухлю.
Патріотизм Захара Беркута яскраво проявився тоді, коли його
син Максим потрапив у полон до монголів. Він любить сина, але відмовляється
звільнити його з полону ціною поступки монголам. «Не
дбайте про мого сина, а рішайте так, якби він був уже в гробі». Громадянські
інтереси для нього важливіші за батьківські почуття. </span>
<span> «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має
уйти хоч один ворог нашого краю!» — ось слова Захара Беркута. </span><span>
Помираючи, Захар Беркут залишає мудрий заповіт своїм
односельцям: «Доки будете жити в громадськім
порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить нас».
Такі риси характеру цього персонажа викликають глибоку повагу у сучасного читача і мають слугувати прикладом для наступних поколінь людей.</span>
