1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... <span>2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.</span> <span>3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...</span> <span>4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!</span> <span>5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. </span><span>6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.</span>
Була собі краплинка. Вона жила високо в небі в хатинці-хмаринці разом зі своїми сестричками. І кожна з них швидко росла. Одного разу хмаринка не витримала їх ваги і порвалася. Впали краплинки на землю рясним дощем.
На небі засяяло сонечко. Краплинки нагрілися і перетворилися на невидиму пару. Вони стали легенькими і знову піднялися вгору. А там холодно! Стали вони тулитися одна до одної, щоб зігрітися. І знову утворилася хмарка. Сонечко світило і світило, і все нові і нові краплинки піднімалися вгору.
Хмарка стала такою важкою, що не втримала і порвалася. А краплинки знову впали краплинки на землю рясним дощем.
Не любить краплинка сидіти на одному місці. Так вона і подорожує завжди згори – вниз і знизу – вгору.
Дитинство – це безтурботність, веселість, радість кожної людини. Згадуючи про своє дитинство, ми ніколи не можемо сказати, що воно пройшло для нас погано або що нам було нудно. Це завжди хороші, добрі і щасливі спогади нашого життя. Ми ростемо, вчимося життю, починаємо усвідомлювати реальність саме в цьому віці. Саме тому в школу починають ходити з віку 6-8 років. Ми краще запам’ятовуємо алфавіт, таблицю множення, правила мови та інші корисні відомості. А діти, які вперше прийшли до школи, ще відчувають себе дітьми. Вони приносять іграшки, ляльки та машини із собою на заняття, і не усвідомлюють що це вже, хай і маленька – щабель до початку дорослого життя. Чи можливо про кохання писати з гумором? Здається, серйозне почуття потребує так само серйозних засобів вираження. Однак Валентин Чемерис доводить своїм читачам, що історія кохання може мати й гумористичний «супровід». Усе тому, що герої його повісті «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» — люди дуже молоді й життєрадісні. їм немає коли сумувати — вони сповнені оптимізму, що не дозволяє опускати рук навіть у безнадійних ситуаціях. Слід пам’ятати, що сміх буває різний. Валентин Чемерис віддає перевагу гумору. Письменник по-доброму сміється з окремих рис людських характерів та явищ дійсності. Окрім гумору, у повісті іноді трапляється легка іронія — прихована насмішка. Важливим засобом художньої організації твору Валентина Чемериса є пародія. Вона використовується автором для посилення комічного ефекту — за рахунок залучення рис інших творів, але в навмисне зміненій формі.Найбільш виправданим є засіб пародії в розповіді про дуель, що її влаштували підлітки. Ніби між іншим, письменник згадує відомі літературні твори, у яких зображено дуельні поєдинки. У його героїв теж усе як треба: є дуелянти й секунданти, однак розв’язка дуелі має виразно анекдотичний характер. У своїх художніх пошуках Валентин Чемерис спирається головним чином на народні традиції гумору, зокрема анекдоту. Чого лише варта ситуація, у якій розумна дівчина використовує обох своїх залицяльників, змушуючи їх замість себе виконувати господарську роботу! Як анекдотичний персонаж виглядає сільський міліціонер Грицько Причепа, у якого в кобурі замість пістолета — хліб і помідори. Гумор не тільки не заважає автору розкрити тему першого кохання, але й сповнює читачів щирою надією, що юні закохані з Великих Чапель будуть щасливими .
У всі часи благородство розглядалося як важливий компонент у взаєминах з людьми. Навіть сьогодні, у наш цинічний століття, це якість оцінюється по достоїнству. Благородство стало затребуваним, але його неможливо придбати без душевної сили. Люди, що володіють цією якістю, живуть за законами порядності, співчуття і небайдужості. Благородство – це справжній дар, який не потребує нагороди. Шляхетність – це певний моральний кодекс, за яким треба жити. Він спрямований на творення, а не на руйнування. Люди, що володіють цією якістю, люблять все живе і просто не можуть пройти повз того, хто потребує підтримки і допомоги.Милосердя — це доброта серця, адже недарма це слово утворилося від слів «мила» і «серце». Мені здається, що відсутність або наявність милосердя в чому визначає поведінку людини. Чим більше буде в нашому житті милосердя, тим менше в ній буде горя і страждань.
Тема: Заклик до сприйняття людської гідності, неповторності кожної особистості. Iдея: Довести читачевi, що кожна людина неповторна. Ідея людської гідності, гордості за того, "що ти - людина", доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності". Мотиви: справедливiсть, життєздатність, самоповажага. Через цi мотиви автор яскраво передав образи свого власного «я», народу, влади. Провiдним художним засобом є — «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних.» Епiтети: «Очицями, повними блекоти», «Він гримів одержимо і люто», «лице рябе». Протиставлення: «Ми — це народу одвічне лоно, ми — океанна вселюдська сім'я.» <span>Афористичний висновок вірша "Я..." можно сприймати як максиму самого поета, його розуміння призначення кожної людини на землі.</span>