Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.
Розуміючи це, Леся Українка створює поему "Давня казка", в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього — усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.
За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?
Ми читаємо ці рядки — і чуємо Шевченкове:
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Чи не є це яскравим прикладом того, як полум'яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова — передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в'язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:
Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Своєю ідеєю поема "Давня казка" звернена і до сучасної дійсності, коли наша Україна, ставши на шлях незалежності, долає численні політичні, економічні й соціальні труднощі. Справжній поет не має права стояти осторонь цих негараздів, доки його народ буде виборювати щасливе життя для рідної землі.
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.
Якщо говорити про те, що ми можемо показати Європі, то в нас цього дуже багато. Київ вражає європейців тим, що це місто побудовано зовсім за іншою візуальною схемою, ніж традиційні міста Європи. Тому Київ є невизнаною культурною столицею Європи. Його не порівняти з безліччю міст. Ми можемо сміливо говорити, що в нас тут була культурна столиця, коли ще в Парижі кози на вулицях паслися. У нас є старовинні православні храми, яких у Європі ніде немає. Архітектура нашого міста відрізняється від усіх європейських. Тому, приїхавши до Києва, можна побачити зовсім інше місто, ніж Берлін, Варшава, Бухарест. Ми могли б вразити європейців, бо в нас є для цього база. На жаль, крім славетної історії у нас немає інших факторів, необхідних для популяризації міста.
Місце, яке могло б уособити в собі старий Київ і привернути увагу європейців – Андріївський узвіз. Але ж стан, у якому він перебуває, жахливий. Перлина Андріівського узвозу – Андріївська церква під загрозою зруйнування. Театр, який там має бути, недобудовано, у приміщеннях замість сувенірних крамниць, галерей і ресторанчиків зараз починають з’являтися офіси. Тобто ми маємо багато чого цікавого, та не можемо його належним чином оформити та представити гостям. Тому треба не тільки з точки зору цього статусу, а взагалі більше уваги приділяти культурі. Якби ті гроші, які вкладаються в певні соціальні об’єкти, були б спочатку вкладені в туризм, то вони б дали ті ж соціальні гроші на другому етапі. І наше місто може стати туристичним центром, адже тут є що показати. Треба лише заохотити туристів приїжджати до Києва.
<em>ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)</em>
<em>По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові.</em>
<span>Кожна людина хоча б раз у житті замислювалася над тим, що на неї чекає. Кажуть, що заглядати у майбутнє означає спокушати долю, але чи так це? Є відмінність між пустопорожніми мріями та ретельно виплеканими планами, які допоможуть здійснити ці самі мрії. Але чи не марна це справа — будувати плани, не знаючи, здійсняться вони чи ні? Мабуть-таки не марна, тому що жодні блага не можуть впасти просто з неба, вони обов'язково стають результатом довгої та наполегливої праці, яка, у свою чергу, є результатом міркувань та плідних роздумів. </span>
<span> Сплановане життя — це не утопія. Жити відповідно до своїх планів не означає механічно існувати як робот, це значить поступово, крок за кроком йти до здійснення своїх бажань. </span>
<span> Звичайно, будь-хто хотів би жити за таким принципом: побажав — здійснилося. Щоправда, існує серйозна небезпека: людина не цінує легкої здобичі і не може повною мірою оцінити те, що отримала без зусиль. </span>
<span> Але про таке здійснення бажань не варто навіть говорити, тому що це все одно неможливо. До того ж, потрібно бути обережним зі своїми бажаннями, тому що вони можуть здійснитися. </span>
<span> Тож кращий варіант — це спочатку чітко окреслити перелік бажаного, а потім намагатися втілювати власними зусиллями, «на ходу» коректуючи його відповідно до вимог реального світу та нових власних потреб, бо людині притаманно постійно змінюватись та перебувати у русі (звісно, наслідком є зміна наших пріоритетів, іноді дуже непередбачувана). </span>
<span> </span>