Образ Климка
(Григір Тютюнник "Климко")
Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмішка, дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта, чесна робота, щасливе життя.
А як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? Жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. Питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання...
Війна і мир. Світло та темрява. Після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. Після років миру чи можна повірити у реальність жаху? Страшних подій, які відбулись і які ще стануться. Мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.
У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака. Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. І він допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.
Бо ніколи кривда не приносить щастя. Хто кривдою живе - той добра не бачить, не знає любові та розуміння. Кажіть правду, яка б вона не була. Але я впевнений(на), що правда ніколи не принесе вам невзгод, а лише легкісь та спокій.
У сучасному світі людина завжди намагається протистояти лиху, кривді, жорстокості, захищаючи добро, правду, справедливість. Як персонаж твору, так і людина опиняється в конфліктних ситуаціях і мусять самі вирішити, обрати власний вірний шлях.Тому герой твору Б. Харчука «Планетник» повсякчас прагне довести людям свою щирість, доброту, чуйність, але вони не завжди її сприймають. Всі життєві негаразди люди пов'язують з Планетником — представником, на їх думку, нечистої сили. Сам герой твору, перебуваючи в ув'язненні, не страждає від того, що йогоспалять; Планетник жалкує через те, що не встиг злетіти у небо, не встиг... пізнати більшого, щоб і далі творити добро на благо інших.Для Планетника головним у житті є: любов до людини праці, сам він «ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він йшов, як не з косою, то з ціпом,- косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочки, яворкі і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на полі. Коли втомлений, розтиравснігом руки та обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло нирками, готував живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом ощипывал дички. Хто просив, нікому не відмовляв». За допомогою цього образу Борису Харчуку вдається виховуватпочуття поваги, любові до природи, її краси; прагнення робити людям добро, надавати безкорисливу допомогу.
Сивою давниною віє зі сторінок повісті
І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у
перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного
порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади.
Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий
батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній
дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя
й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих
давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім:
пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком,
головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він
допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут
прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб
навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й
розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від
розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та
дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу
людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не
знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив,
робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій
вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише
доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато
бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами
збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й
мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й
урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів.
Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність.
На громадській раді він відстоює права громади від князівських і
боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який
заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не
від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї
землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи
не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від
нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада
свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід
монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар
Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало,
а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це
своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку,
дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і
для нас та передаватися наступним поколінням.
Автор А.І. Куригіна
Аналіз вірша "Осінній вечір"Тютчева серед інших поетів виділяє вміння найбільш вдало підібрати метафори, не просто зробити твір з красивою римою, але ще і вкласти в нього глибокий зміст. "Осінній вечір" написаний п'ятистопним ямбом з перехресною римуванням. Вірш складається з 12 рядків, які, по суті, є одним складнопідрядних пропозицією, читається легко, немов на одному диханні. У поданні Федора Івановича вимальовується багатолика, мінлива, барвиста, насичена різноманітними звуками природа.Щоб передати всю красу осені, поет використовує різні художні засоби: уособлення, градацію, епітети, метафори. За допомогою алітерації він зобразив свіже дихання вітру, падають листя, таким чином, через стан природи, передавши почуття ліричного героя. Аналіз вірша "Осінній вечір" Тютчева показує, як точно поет зобразив свої думки, навіяні поривом вітру, падінням листя, їх шелестінням під ногами. У творі порушена тема прощання, усвідомлення, що життя швидкоплинне, тому воно навіває легкий смуток.Передісторія написання "Останньої любові"Російські класики величезне число своїх творів присвятили темі кохання, не залишився осторонь і Тютчев. Аналіз вірша показує, що поет дуже точно й емоційно передав це світле почуття. Федору Івановичу вдалося написати таке гарне і зворушливе твір, тому що воно автобіографічна. "Остання любов" присвячується його відносинам з 24-річною Оленою Денисьевой.