<span>- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей:
застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду,
де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім
«прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з
усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із
зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од
його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне
обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й
знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в
ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень
панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його,
що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою
худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан
розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би
сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати
Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю,
яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст
дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі.
Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах,
запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
- Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла
за ним у далеку дорогу, не пожалкувала кіс своїх задля нього, вона
доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
<span>- «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею</span></span>
А стих пойдет?)
Я уселась и сижу,
И гулять не выхожу,
Телевизор не включаю,
Отказалась я от чая,
Не хочу ни есть, ни спать -
Буду бабушку я ждать!
Почему же не пришла,
Может, срочные дела?
Может быть, она устала,
Прилегла и захворала?
Кто же даст больной таблетки,
Кроме добренькой соседки?
Может, помощь ей нужна,
Ведь живет она одна?
Все! Решила! Побегу,
Я сама ей помогу!
Вдруг, я слышу: тук- тук- тук!
Это в дверь бабулин стук!
Здравствуй, милая моя,
Обниму ее, любя!
Знает пусть весь белый свет,
Что родней бабули нет!
Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
Бджілка – це невелика комаха.
На своєму тільці вона має жовті стрічки. Крил є дві пари. Вони спричинюють звук гудіння при русі. Бджола має довгий хоботок. Ним вона висмоктує нектар.
Бджоли приносять користь у природі
1.Сродна праця-це найсолодша рiч
2. Роби те ,до чого народжений
