Роман «Третя рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. Володимир Сосюра не залишив нам щоденників, листів збереглося зовсім небагато, тому цінність роману для нас є дуже великого. Читаючи цей твір, ми можемо яскраво уявити і багатогранний внутрішній світ великого поета, і життя нашого народу в і 910-1950-ті роки, і цікаві подробиці літературного, культурного життя в ті часи. Хоч автор і назвав свій твір романом, проте, коли читаєш «Третю роту», то думаєш, що за своєю щирістю, емоційністю, безпосередністю це скоріше — сповідь. Чимало ми можемо дізнатися з розповіді Володимира Сосюри про його побутове оточення, про те, що було поштовхом до написання його поезій. Але навіть не це передусім визначило вагу і цінність роману. Оповідаючи про себе, Володимир Сосюра писав про тяжкі випробування, через які довелося пройти українському народові. Згадаймо, наприклад, яким уявляється нам, читачам роману, період громадянської війни в Україні.
Ми бачимо різні політичні сили, заплутаний, перебіг подій, мінливість політичних симпатій різних груп населення, спалахи гніву і насильства… Вир громадянської війни засмоктує всіх — ніхто не може залишитися осторонь. В душі поетовій живе не звитяжне сп’яніння, а невигойний біль і незабутня пам’ять про жертви, розстріли полонених, кров, молоді загублені життя та гіркий подив перед безмежною людською жорстокістю. Мабуть, ніде більше це все такою мірою не виявляється і не розростається, як у громадянських війнах.
Своєю щирістю і правдивістю сповідь Володимира Сосюри часом просто-таки вражає. Письменник розповідає про себе такі речі, які хтось інший, мабуть, залишив би в потаємних куточках своєї душі: «Я вірив тому, як офіційно трактувалася смерть Хвильового і...
Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей. І що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їхнє самогубство як жах відповідальності перед трибуналом комуни, як ганебне дезертирство». Можна тут гірко посміхнутися… Але в цих зізнаннях — доказ органічної правдивості Володимира Сосюри: він просто нездатен був щось приховати, щось підправити, в чомусь виставити себе кращим, ніж було насправді. Окрім того треба пам’ятати, що в ті часи багато хто вірив владі, Сталіну. Змушений був повірити і Володимир Сосюра… Чимаємо ми моральне право з позицій сьогоднішнього дня дорікати йому за це? Напевне, ні…
Усього трохи більше сторінки написав Володимир Сосюра «про найстрашніше в моєму житті»- голод 1933 року. Ллє написав так, що за сказаним чуєш безмір несказаного — всю трагедію народу і тим самим особисту трагедію поета: «Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце і пропікали його наскрізь». Поет писав ці рядки тоді, коли навіть згадувати про той страшний голодомор не можна було. Може, це безмежний біль дав йому таку відкритість? Володимир Сосюра пише і про українську мову, і про національну долю землі своєї, сповідається про свої роздуми, говорячи, що мав «безкінечну муку і тривогу за душу народу». Потім додає, що ці роздуми «ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю…» Зрештою, це і є головна тема і головний мотив автобіографічного роману — сповіді Володимир Сосюри: роздум про свій народ, його долю, про відповідальність за його думу.
