Федько, на перший погляд, здавався мені типовим бешкетником і хуліганом, адже жоден авторитет не міг вплинути на нього. Він робить те, що сам забажає, чинить по власній совісті не дивлячись на те, що він зовсім маленький хлопчик. Він завжди говорить правду і має характер, як у витривалого і дорослого чоловіка.
Проте той вчинок, коли він врятував своєю брехнею честь друга докорінно змінює ставлення до юнака. нехтуючи власним інтересом він каже що є винним у падінні сусіда і отримує за це покарання, і як наслідок - смерть.
Федько є непересічною, юною за віком, але вже такою дорослою за мисленням особистістю в літературі.
У творчості Василя Симоненка описано основні загальнолюдські цінності. Він пише про те, що кожна людина є особистістю, має право на життя, любов та творчий розвиток. Потрібно творити нові звершення, відкривати невідоме. Також, він описує любов до рідного, до матері та Батьківщини. Підбираючи художні засоби, він передає нам суть творів у завуальованій формі. Хоча пише про дійсні моральні речі, які є загальнолюдськими цінностями.
Чим змогла, тим допомогла)))
Якщо говорити про те, що ми можемо показати Європі, то в нас цього дуже багато. Київ вражає європейців тим, що це місто побудовано зовсім за іншою візуальною схемою, ніж традиційні міста Європи. Тому Київ є невизнаною культурною столицею Європи. Його не порівняти з безліччю міст. Ми можемо сміливо говорити, що в нас тут була культурна столиця, коли ще в Парижі кози на вулицях паслися. У нас є старовинні православні храми, яких у Європі ніде немає. Архітектура нашого міста відрізняється від усіх європейських. Тому, приїхавши до Києва, можна побачити зовсім інше місто, ніж Берлін, Варшава, Бухарест. Ми могли б вразити європейців, бо в нас є для цього база. На жаль, крім славетної історії у нас немає інших факторів, необхідних для популяризації міста.
Місце, яке могло б уособити в собі старий Київ і привернути увагу європейців – Андріївський узвіз. Але ж стан, у якому він перебуває, жахливий. Перлина Андріівського узвозу – Андріївська церква під загрозою зруйнування. Театр, який там має бути, недобудовано, у приміщеннях замість сувенірних крамниць, галерей і ресторанчиків зараз починають з’являтися офіси. Тобто ми маємо багато чого цікавого, та не можемо його належним чином оформити та представити гостям. Тому треба не тільки з точки зору цього статусу, а взагалі більше уваги приділяти культурі. Якби ті гроші, які вкладаються в певні соціальні об’єкти, були б спочатку вкладені в туризм, то вони б дали ті ж соціальні гроші на другому етапі. І наше місто може стати туристичним центром, адже тут є що показати. Треба лише заохотити туристів приїжджати до Києва.
Памфле́т (англ. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — різновид літературного чи публіцистичного твору, зазвичай спрямований проти політичного устрою в цілому чи окремої його частини, проти тієї чи іншої соціальної групи, партії, управління тощо, найчастіше — через розкриття окремих представників.
Характерні особливості
Памфлет оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інтонації, експресивність, іронія, згущена до сарказму. Памфлет, що спотворює факти, окарикатурює дійсність та опонентів, грубо порушує правила еристики, називають пасквілем.
Історія жанру
Жанр памфлету склався у добу Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський), розвивали його Джонатан Свіфт, Вольтер, В. Гюґо, Е. Золя, Г. Манн, Л. Толстой та ін. Спочатку памфлетами називали невеличкі книжечки, а згодом — і короткі твори, в яких зрозумілою для широкого кола читачів мовою автори викладали свої погляди на питання громадського життя.
Українська література має свою памфлетну традицію, відому з часів полемічної літератури (Іван Вишенський), вона продовжилась і в 20 ст. (Микола Хвильовий та ін.).
Література
В. Гусєв. Памфлет політичний // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.531 ISBN 978-966-611-818-2
Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 531
Мустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.165
Народився 8 січня 1935 року в с. Біївці (Лубенський район, Полтавська область, Україна). За життя Симоненко світ побачив лише один збірник його поезії «Тиша і грім» (1962), друга збірка віршів, «Земне тяжіння» (1964), вийшов вже після смерті поета. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього, більше ніж на десятиліття творчість Симоненка зникло з карти української літератури. Повернення поета в літературний процес відбулося в 1981 році, коли був випущений збірник його поезії «Лебеді материнства».З 1990-х років і аж до теперішнього часу (2016) роботи Симоненко регулярно перевидаються, його твори включені в обов'язкову шкільну програму [1].
Писати вірші почав у студентські роки. В умовах доскіпливій радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій и Лоскотон» (1963). Зате вже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Тематично вони становили сатиру на радянський лад ( «Некролог кукурудзяну качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого Чоловіка»), опис важкого життя радянських людей, особливо селянства ( «Дума про щастя», «Одинока матір») , викриття жорстокостей радянської деспотії ( «Брама», «Гранітні обеліски, як медузи ...»), таврування шовінізму ( «Ні, не вмерла Україна!», «Курдському братові») і так далі. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України ( «Задивляюсь у твої зініці», «Є тісячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Саміздатовскім творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, вказаний Тарасом Шевченком, і увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини XX століття. Йому дуже подобалося творчість Т. Шевченка і він намагався бути схожим на нього. Доля літературної спадщини Симоненко невідома. Його самвидавівська поезія, в Радянській Україні в незначній частині опублікована в спотвореному вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами щоденника поета «Окрайці думок») в журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965, 1973) завдяки Андрію Прасолову. В УРСР після смерті Симоненка з його спадщини видано: казка «Подорож у Країну Навпаки» (1964), збірка віршів «Земне тяжіння» (1964) і вибірка з творчості «Поезії» (1966), збірка новел «Вино з троянд» (1965 ; ці новели також увійшли до другого видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
У 1963 році Симоненко був затриманий в напідпитку стані (так викладено в офіційній версії інциденту) на залізничній станції Черкаси і побитий співробітниками міліції в транспортному відділенні міліції залізничної станції ім. Тараса Шевченка (м Сміла). Побої сприяли розвитку онкологічного захворювання нирок. Помер в головній обласній лікарні 13 грудня 1963 роки від раку нирок. Похований в Черкасах [2] [1].
