1-Федько-халамидник, син бідного робітника друкарні, 2-Толя — дитина з багатої сім’ї.
Спадщина Григорія Сковороди дуже різноманітна. Він залишив своїм нащадкам, тобто і нам в тому числі, прекрасні ліричні вірші та романси, філософські трактати, глибину змісту яких не досліджено вповні й досі, афоризми, які не втрачають і ніколи не втратять своєї актуальності… Усі ці твори мають надзвичайну художню і змістову цінність, та не менш мені подобаються байки Григорія Сковороди.
До того, як в Україні розпочав свою діяльність Григорій Сковорода, байки ще до ладу не існувало. Маю на увазі, що окремого жанру як такого не було, хоча у світовій літературі ми знаємо байки Езопа, Сааді та інших. Проте прекрасні твори закордонних байкарів не були повністю придатні для українського читача з багатьох причин. По-перше, байка — твір алегоричний, тож алегорія має бути зрозумілою читачеві. Якщо уявити собі, що існує певний код, ключ, за яким читач розшифровує закладений у творі підтекст, то для байок таким ключем є, безумовно, народний характер, особливий тип мислення. Крім того, одні й ті самі тварини (а в байках, як ми пам’ятаємо, замість людей діють тварини, які й уособлюють людські риси) в різних культурах могли позначати різне. Наприклад, змія у нашій традиції — символ підступності, а у східній — символ мудрості. Тож нагальна потреба в створенні українських байок була беззаперечною.
Ответ:
читаю - читаємо, пишеш - пишете
Объяснение:
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що
переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч
Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім
вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під
силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого
героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі
молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього
перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу
симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри,
яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного
героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших
співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що
гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу
чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не
полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся,
його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх
монологах героя, а також перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та
ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і
вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до
двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб
здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі.
Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка,
поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм
одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та
її історії.