«Енеїда»<span> І. П. Котляревського — найвизначніша віха в становленні нової української літератури. Перша друкована книга, написана живою мовою, перша високохудожня національна поема, що своєю появою засвідчила початок нової доби у розвитку українського письменства, була покликана до життя самою дійсністю, породжена довготривалою національно-визвольною боротьбою українського народу, багатовіковим поступом його культури. </span>
<span>«Енеїду» сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією українського побуту кінця XVIII — початку XIX ст. Енциклопедією не поважно-героїчною, а гумористично-сатиричною, що відповідало водночас і образному травестійно-бурлескному жанру, і національному характеру українського народу. </span>
<span>Письменник відходить від Вергілія, грунтує свій сюжет на національних явищах, показує цілий період життя, народний побут і вітчизняну історію, безпосередньо гетьманщину. Поема Котляревського чарує нас барвистим українським колоритом, безліччю ситуацій і образів, узятих із живої дійсності, історичного минулого. Дотепи сповнені народної мудрості, вони влучні, чисто «земні», національні. Перед нами одна за одною проходять яскраві, широко схоплені, правдиво відтворені картини національного побуту, риси народного світогляду, народного гумору. Ось, приміром, як троянець Котляревського поводиться після бенкету в Дідони: </span>
<span>Еней на піч забрався спати, </span>
<span>Зарився в просо, там і ліг; </span>
<span>А хто схотів, пішов до хати, </span>
<span>А хто в хлівець, а хто під стіг. </span>
<span>Величезне значення для письменника мали національні джерела, український фольклор, народні перекази, анекдоти, дотепи. Сам поет говорив про наполегливе шукання ним саме таких джерел: «Піду я до людей старих... І порошу їх розказати, що чули од дідів своїх; я, може, що-небудь прибавлю, переміню і що оставлю, — писну, як од старих чував...» </span>
<span>У своїй поемі Котляревський широко застосовує прийоми українського народного віршування, творчо використовує різдвяні та великодні вірші, інтермедії та інтерлюдії. Тут і багатющі скарби народної поезії пафос козацьких літописів, і традиції «мандрованих дяків», і поетично-філософські настанови Г. Сковороди з його мужнім відстоюванням прав і гідності «чорного народу», з його огидою до всіляких «трутнів і п'явок».</span>
На мою думку оповідання "Дорогою ціною" найкращий твір тому що тут показано реальне життя народу в ті часи чітко передане психічне становище людини.
Ну поперше ми вже із ступу бачимо життя народу що вони прагнули до волі. Прагнення до волі передавалося українцям від покоління до покоління. Остап, у розумінні Коцюбинського, — це вже не "віл у ярмі", це яскравий приклад "жевріння іскри у попел", яка згодом перетвориться у полум'я народного гніву. Щоб показати тяжкий шлях до волі, Коцюбинський створює для Остапа чимало перешкод. Цим автор наче перевіряє міцність.
Кінець оповідання трагічний. Соломія, кохана жінка Остапа, найвірніша подруга у небезпечній мандрівці, загинула у водах Дунаю. Сумно стає від прочитаного, але водночас відчуваєш велич волелюбного українського народу, для якого шлях до щастя — це самовіддана боротьба за волю та незалежність.
"Місце для дракона" Ю. Винничука:
Дракон Грицько - щирий та розумний дракон. Здавалось би, що перед нами хиже створіння, проте з доброю душею. Дракон харчується травичкою, не посягає не на чиє життя, є хорошим товаришем та доброю особистістю. Він не може нікому заважати. До того ж, цей персонаж постійно розвивається, прагне отримати знання, вивчає грамоту та пише вірші. Цей персонаж є виключно позитивним.
Князь - підступний, хитрий. Князь починає мріяти про знищення дракона. І образ князя у результаті є по-справжньому хижацьким. Так, він людина, проте з хижацькою натурою. Це антипод Грицька. Князь злий, нерозсудливий, грубий.
Пустельник - мудрий, щирий, відданий та добрий. Саме він стає наставником та вчителем дракона, попри власні страхи. Він намагається врятувати друга, проте, на превеликий жаль, йому це не вдається.