Вік Ассоль - 17-20 років, коли вона зустрічає Грея:
"... у віці від сімнадцяти до двадцяти років ..."
Ассоль живе в приморській селі Каперни. В якій країні відбуваються події - невідомо:
"... Я був в тому селі - звідки ти, мабуть, йдеш, словом, в Каперні ..."
Ассоль живе удвох з батьком Лонгреном. Мати Ассоль померла, коли їй було 5 місяців:
"... Три місяці я ходила за нею, старий, - сказала вона, - подивися на свою дочь.Мертвея, Лонгрен нахилився і побачив восьмимісячну істоту ..."
Батько Ассоль - колишній матрос. Пішовши у відставку, він починає робити іграшки для дітей:
"... дочка матроса ..."
Ассоль допомагає батькові майструвати і продавати іграшки:
"... Одна була дочка матроса, ремісника, майстра іграшки ..."
"... Дуже добре. Тебе послали продати ..."
Ассоль і її батько живуть бідно:
"... Свої товари вона принесла назад ..."
"... Господар іграшкової крамниці <...> відкрив лічильну книгу і показав їй, скільки за ними боргу ..."
Ассоль любить свого батька:
"... сказала: -« Ну ось, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю ».."
<span>
3. Запиши чому автор назвав дівчинку хитрою, заздрісною і злою? (3-4 речення)
1.А
2.Де вона на </span>природознавстви не виконала завдання та не вивчила вирш
3.тому що вона сама хотила на цю роль а вибрали не ии а другу дивчинку вона начала заздрити ий та виришила все зипсувати
Україна! Як багато почуттів вкладено у це слово. Яка вона гарна, велична і неповторна. А чого тільки не винесла вона на своїх плечах! Скільки років наш народ не знав своєї історії, не знав багатьох талановитих письменників, які пожертвували собою через любов до рідного народу. До таких поетів належить і Василь Симоненко. Неповних двадцять дев’ять років прожив поет, але залишив у спадок стільки, що вистачить на життя багатьох поколінь.
<span>Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії 60-х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний голос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людства у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу. </span>
<span>Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Вітчизна і мати — ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові: </span>
<span>Можна вибрать друга і по духу брата, </span>
<span>Та не можна рідну матір вибирати, </span>
<span>Можна все на світі вибирати, сину, </span>
<span>Вибрати не можна тільки Батьківщину. </span>
<span>«Лебеді материнства» — це поетичний шедевр Симоненка, найпопулярніша його збірка. Не може бути життя без вірності матері, мові, рідній землі, бо людина починається з колиски і материнської пісні. </span>
<span>Це вона, Україна, завжди з тобою, де б ти не був — її верби та тополі, материнські очі, батьківська хата — завжди з тобою. Їй ми завдячуємо своїм життям, для неї ми живемо і працюємо. Почуття любові Симоненко висловив у пристрасних рядках, звернених до України: </span>
<span>Я з твоїм ім’ям вмираю </span>
<span>І в твоєму імені живу. </span>
<span>Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Баба Онися справді жила на світі, і Василь добре знав і любив її. І справді її три сини полягли на фронті. А жінка жила, працювала, тамуючи своє горе, адже саме висока духовність, внутрішня краса, доброта і самозреченість характерна для українського народу. Про тяжку долю і духовне багатство простої селянської жінки розповів нам поет у вірші, що так і називається — «Баба Онися»: </span>
<span>За те, що ми в космос знялися, </span>
<span>Що нині здорові й живі, </span>
<span>Я пам’ятник бабі Онисі </span>
<span>Воздвиг би на площі в Москві. </span>
<span>Без баби Онисі, без таких людей, як вона, нічого б ми не досягли… І сьогодні живуть між нами баби Онисі, й сьогодні живеться їм нелегко. А вони тамують своє горе в собі, світяться добротою до людей. </span>
<span>Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті. Такі як безіменна «щаслива» доярка з вірша «Дума про щастя»: …в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. Тому-то і щастя її — «важке», обікрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В. Симоненко показав красу та велич душі простої трудівниці, і засудив тих, хто, не цінуючи важкої праці та права на щастя, змушує її жити і працювати в тяжких умовах. </span>
<span>Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато гарного, зокрема доброту і любов до людей. Саме про нього й написаний один з кращих віршів поета «Дід умер». </span>
<span>Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі. Він тепер вже не встане </span>
<span>І ранком не піде Із косою на гору круту, І не стане монтачкою тишу будити, Задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито І пливтимуть над ним непомітно віки. Дід був «гарною людиною» — так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. </span>
<span>Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості та правдивості. У нього, як писав Т. Шевченко, «нема зерна неправди за собою», зате є величезна любов до простої людини. Вони, люди праці, асоціюються у поета зі словом Україна, народ український. Він вірить у майбутнє своєї Батьківщини і свого багатостраждального народу, у його невмирущу силу: </span>
<span>Народ мій є! </span>
<span>Народ мій завжди буде! </span>
<span>Ніхто не перекреслить мій народ! </span>
<span>Пощезнуть всі перевертні й приблуди, </span>
<span>І орди завойовників-заброд.</span>
Найбільша захисниця краси — Михайликова мати. То вона, жінка-берегиня, навчила сина любити роси, калину, ранковий туман, розквітлого соняшника.
<span>
Ганна Іванівна, мати Михайлика, була неписьменною жінкою. Для неї книги — це поле і хліб, квіти і трави, сад і город. Вона безмежно закохана в святу землю, так же любить все, що росте на землі, так же невтомно працює й на полі, і на городі, і в хатньому ділі. Мати Михайлика, хоч і живе в нестатках, але ніколи не нарікає на життя, на свою нелегку долю: любить своє господарство, хай яке воно бідне не буде; любить свій город і садок, своє село. </span>
<span>
Сама невтомна трудівниця, вона змалку привчає до праці і Михайлика. І дитині ця праця видається не тяжкою, а гарною, потрібною. </span>
<span>
У праці Ганна Іванівна знаходила свою найвищу радість: «...Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин». </span>
НАША МОВА
<span>Мова наша, мова — </span>
<span>Мова кольорова, </span>
<span>В ній гроза травнева </span>
Й тиша вечорова.
<span>Мова наша, мова — </span>
<span>Літ минулих повість, </span>
<span>Вічно юна мудрість, </span>
Сива наша совість.
<span>Я без тебе, мово, </span>
<span>Без зерна полова, </span>
<span>Соняшник без сонця, </span>
Без птахів діброва.
<span>Як вогонь у серці </span>
<span>Я несу в майбутнє </span>
<span>Невгасиму мову, </span>
Слово незабутнє.
<span>Ю. Рибчинський</span>
