Коли я читаю новели Рея Бредбері, в мене виникає якесь важке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля і її «господарів». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, налаштований дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, саме собі ускладнює життя, гублячи свій будинок, руйнуючи красу Землі, маленького куточка Всесвіту, створеного Богом для щастя людини. Занурюючись з перших рядків у зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Місто зруйнований, доріг немає, земля пересичена радіоактивної брудом так, що вночі світиться. Люди в якихось лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і сьогодення. У них немає майбутнього. Що ж у них залишилося? Тільки деяка сумнівна дика радість зруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і стежать за тим, щоб у неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилася на цей натовп дикунів і посміхалася таємничо сумно. Хлопчик теж дивився на її посмішку, і серце його калатало в грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєї пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно померли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відокремленості. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, ніби голодні птахи». Тому вдалося в цій дикій юрбі вирвати і собі шматочок картини. Ховаючи його, Він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його будинок, якщо залишки силосної башти можна було їм назвати … Сім’я зустріла його хропіння і стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розкрив пальці, розгледів шматочок зарисованного полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Усмішка, чудова посмішка …» <span>Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний … Так закінчується розповідь. Страшна кінцівка, невтішна, як темна ніч … Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадають добра, любові, Злагоди і відновлення. Наполегливо звучить у цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але як же мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене примарами – тих людей, яких описав у майбутню долю людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!</span>
Нещодавно я познайомився з творчістю Володимира Симоненка і переконався, що його поезія не залишить жодного з нас байдужим. Автор ставить перед нами питання про те, якою є справжня людина. На мій погляд, людина – це жива істота, що володіє даром мислення і зрозумілою для інших мовою, має здатність створювати та втілювати свої інтелектуальні та моральні якості.
Пристрасним закликом до пробудження внутрішніх можливостей кожного є поезія Симоненка «Ти знаєш, що ти людина?». На перший погляд таке запитання видається дивним для людини, особливо якщо пригадати, що за часів Радянського Союзу виділятися з натовпу було не прийнятним. Одразу ж стає зрозумілим обурення автора тими, хто добровільно зливається в сіру масу більшості.
Справжня людина – це талант. Але, як усім відомо, ідеальних людей не буває, тому талант у кожного свій. І той живе в доброті та щасті, хто може свої здібності уміло, гармонійно розвинути та спрямувати у правильне русло.
Яскравим прикладом щодо цього є поезія Симоненка «Гей, нові Колумби й Магелани». Та все ж мені здається, що найголовніше, чим відрізняється людина від інших істот, є її душа – внутрішній світ. Бо тільки людина здатна кохати, ненавидіти, дружити, радіти, відчувати гордість, душевний біль.
Поки людина є особистістю, доти й існує її усвідомлення своєї ваги в суспільстві, а також її повага до себе. Отже, чисте сумління, шляхетна поведінка, почуття власної гідності – ось те, що робить людину людиною.