<span>Моя улюблена пора року – осінь . Сам не знаю чому , але мені дуже подобаються дощова погода , листопад, сумний крик улетающих птахів , перші заморозки з їх сріблястою пилом на гілках і тонким льодком на калюжах – коротше , все, що розуміють під словом «осінь ». Звичайно , осінь не тільки красиве і моя улюблена пора року , це ще й початок занять у школі , і підготовка до зими , і збирання врожаю на дачній ділянці. Я все це давно полюбив і не хочу позбавляти себе задоволення попрацювати як слід! Праця збагатив і збагачує мене почуттями , багатьом хлопцям незнайомими , – почуттям задоволення від своєї праці , почуттям приємної , корисної втоми , радістю від батьківської подяки , які бачать, який виростає у них син. Хто з моїх знайомих хлопців може похвалитися такими почуттями? ! І само собою зрозуміло , осінь – найкрасивіше час , прекрасна пора згасання природи , її підготовки до зимової сплячки , пора відцвітання . Недарма всім великим поетам і письменникам осінь дуже подобалася , а у багатьох з них , наприклад у Пушкіна , осінь була найбільш плідним часом у році. Я в одній книзі прочитав про Болдинской осені Пушкіна , коли він написав кілька десятків великих творів. Цікаве час , ця « сумна » осінь !
</span>
Я мрію про щасливе майбутнє.Щоб всі безпритульні тваринки найшли свій дім.Нарешті настав мир.Всі люди вибрали здоровий спосіб життя.І звісно щоб все було добре.
Когда я играю в компьютер или смотрю телевизор, мама подходит и говорит: "Читал бы лучше книжки".
Ну тут надо подумать... Кто вообще такое задаёт...
ПРИГОДИ ЖОЛУДЯ В КРАЇНІ ВАД
Повість-казка
На самій верхівці Дуба звив собі гніздо Грак, трохи нижче—Голуб. У кількох дуплах жили три брати Шпаки. Під найбільшою гілкою зліпила собі глиняне гніздечко Латівка, обіч неї, в щілинці, хазяйнував Горобець. А під найширшим листком нидів Слимак.
Так вони й жили: навесні щебетали-воркували, цвірінькали, вигравали, влітку викохували дітей, а восени хто линув до теплих країв, а хто й бідував усю зиму в холодному дуплі. Звик старий до своїх мешканців, заприязнився з ними і вже не уявляв собі іншого життя.
Та ось однієї весни на наймолодшій гілці, якій нараховували триста тридцять років, з'явилась квіточка, а потім і Жолудь. Дуб наче розуму позбувся, день і ніч очей не змикав заради сина. Прикривав його своїм листям від дощу, спеки, рятував від мошкари та мух. А Жолудь ріс, наносі і її й живильними соками, наливався, міцнів, доки виріс у славного рудощокого хлопця.
Ті що більше пестив Дуб сина, то нуднішою вида-палась синові батькова приязнь, Не тішили одинака ні казки про сиву давнину, ні пісні пташок, ні повчання, ані зітхання старого. Гойдаючись на гілці, Жолудь кепкував з усіх, дратував усіх, витівав, що хотів.
Одного тихого вечора, спіймавши у ставку, що під дубом, комаху, Жаба готувала вечерю для своєї родини й гукала дочку:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну? — лінувалася та зворухнутися з місця.
— Дай ніж, дай ніж...
— Який, який, який?
— Гостр-р-рий, гостр-р-рий, гостр-р-рий.
Сидячи на лататті, Катря лупала витрішкуватими очима й не рухалась. Почекавши трохи, мати завела знову:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну?
Жолудь надумав її злякати. Раденький собі, скочив з гілки й бебехнув у воду біля самісінької Катрі, аж оббризкав її. Злякавшись, уся жаб'яча сім'я пірнула під воду та причаїлася у намулі.
А Жолудь реготав на завойованому листку, аж за живота брався: так сподобалося, що жаби його бояться.
Старий Дуб насварив би за те пустуна, та, наче навмисне, було тихо, і вітерець не ворухнув на ньому жодного листочка.
Тільки причепа Шпак розбудив братів і все ніяк не міг запокоїтись:
— Ось він, ось він, ось він! Бешкетує недоросток, бешкетує недоросток!
А брат йому й підтакує:
— Геть його, геть його, геть його!
Розбуджений Горобець виткнув голову зі своєї щілини і спросонку накинувся на всіх:
У мене на подвірі дуже красивий садочок.