Українські степи - це нескінченне море, що колихається пiд палючим сонцем, це безкрайній простір, це відчуття суцільної нескінченності простору і часу, це почуття абсолютної свободи. Все це ж можна сказати і про море - найулюбленішою стихії А. Айвазовского. Ось чому на своїй картині «Чумацька валка» він поєднав море і степ. Чумаки - це люди, промисел яких полягав у тому, щоб зібрати обоз з декількох возів, запряжених волами, і відправитися до Криму, де в той час добувалася сіль. Тоді це був дуже цінний товар, буквально на вагу золота. Поїздка була непростою. У такі поїздки відправлялися тільки відважні, досвідчені люди, які вміли і визначати погоду за прикметами, і дорогу - по зірках. Недарма по-українськи знамените скупчення зірок Чумацький Шлях називається «Чумацький Шлях» .Ось і на картині І.Айвазовського ми бачимо обоз чумаків у дорозі. У картини відсутня композиційний центр як такий - це зроблено навмисно, щоб показати глядачеві нескінченну дорогу, по якій ідуть чумаки. Можна побачити звивисту грунтову дорогу в степу, яка вже ними подолана, але ж скільки ще їм належить пройти! Обоз тільки-тільки почав в'їжджати на пагорб так, що його «хвіст» навіть і не видно, тому глядачеві картини важко уявити протяжність самого обозу. Можна розглядати лише фігури трьох чумаків, особливо чітко - першу. Це що стоїть на весь зріст дівчина в національному українському одязі. Вона стоїть, обернувшись назад, на пройдений шлях: чи то відміряє, скільки пройшов обоз, чи то орієнтується в часі по заходу сонця. Зазвичай, чумаками були тільки чоловіки, але художнику, напевно, хотілося додати картині жіноче, ліричне начало. Художник недарма вибрав для своєї картини час заходу: сідаюче сонце по-особливому підкреслює красу української природи, якою зазвичай притаманне буйство фарб. Але в променях заходу ці фарби виглядають по-іншому, приглушеннее, так щоб море, намальоване на картині в лівому кутку, зливалося зі степом. Колоритні українські будиночки і млини тільки додають ліричності в загальну атмосферу цього полотна.
.
Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, письменник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів, що стали потім алегоричним уособленням певних людських рис.
У своєму творі мені хочеться розглянути основні засоби творення гумористичних та сатиричних образів у творі «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького.
Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.
Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять». Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів.
Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі.
Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жінками, позбавляючи їх здорового глузду: «Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило...»
Коли я прочитала вірш В.Бичка "Ти думаєш, деревам не болить?", у мене він викликав почуття жалю до природи. Яка вона незахищенна від людської недбалості, нахабства, малодушшя. Ми отримуємо від природи все: корисні копалини, чисте повітря,що так необхідне для нашого життя, овочі та фрукти, затінок в спеку. Так давайте же берегти та любити природу, бути вдячними їй за наше життя.
Яблуня – то справжня окраса саду. Яблуня невисока, тонка, струнка, з розкидистим гіллям та гладким стовбуром. Її листя з одного боку гладкі та мають темно-зелений колір, а з іншого – м’які сріблясті. Навесні гнучкі віти яблуні рясно вкриваються великими біло-рожевими квітами з жовтими серцевинками, які дуже приємно пахнуть. З усіх боків до яблуні злітаються бджоли, щоб зібрати з її квітів солодкий нектар.Влітку на яблуні з’являються маленькі яблучка, що згодом достигнуть та перетворяться на соковиті смачні плоди. Деякі з них спіють швидко, інші – аж пізно восени. Яблучка на дереві в залежності від сорту можуть бути великими та малими, різної форми та кольору, мають кожне свій особливий смак та аромат.Особливо прекрасна яблуня восени, коли серед зеленого листя спалахують рум’яні достиглі яблука. Вона аж хилить додолу свої всипані плодами гілки. Навіть дивуєшся, як вони витримують таку вагу! Кожна тонка гілка увішана яблучками, наче дорогими прикрасами. Яблучка на деревах червоні, зелено-червоні, лимонно-жовті, з тонкими смужками.Яблуня – то наче символ плодючості, багатства землі, молодості, здоров’я та сили.<span>
</span><span />